Читати книгу - "Кінь Перуна"

Якщо Найда залишиться серед людей, це принесе нам якісь проблеми?

Можливо.

– Але чим він може нам загрожувати? Зупинить Батия?

Варіант перший. Сотня-друга відважних воїнів на чолі з посланцем Єдиного. Що страшніше для озброєного з ніг до голови воїна – ведмідь, кабан чи рій диких бджіл? Варіант другий...

– Ясно... – Морена з зусиллям вивільнилася, таки відірвала закоцюблі долоні від листа фольги і втомлено відкинулася на спинку фотеля. – Можеш не продовжувати. – А тоді додала, звертаючись до Велеса: – Схоже, тут і роздумувати нічого. У моєму замку Найда принаймні шкоди не наробить. Будемо приманювати...

– Скажи краще, що самій хочеться ближче на такого легіня глянути, – розсміявся Велес.

– Мокрий все про дощ, – хмикнула Морена і закопилила губу. Ну чисто, як пихата бояриня, котру насмілилися запідозрити у симпатії до молодого, привабливого пастуха чи конюха.

Розділ дев’ятий

Галицько-Волинське князівство. Галич. Літо року 6749-го

У Підгородді лаштувалися до косовиці. Клепальщики видзвонювали як у церквах на Великдень. Ще б пак – червень! Трави саме цвітуть. А хто ж не знає, що сіно, скошене о цій порі, найпоживніше, навіть цілюще. І взимку, з’ївши його, корова даватиме пахуче та густе молоко.

Мовчали коси лише на двох дворах. У Кренделів, що вже третій день оплакували свою красуню онуку, та у Куниць. Старий Опанас ще від зими не піднімався з лежанки, а Найда... Найда, як пішов просто з цвинтаря на берег Лукви, туди, під верби, де рибалки поклали виловлене з води тіло Руженки, то так і залишився там.

Довший час парубок сидів, утупившись очима в спокійне плесо, наче на щось чекав, а тоді впав обличчям у траву і завмер. Дві доби поспіль... Коли б не конвульсії, що час од часу примушували здригатися його плечі, можна було б і Найду взяти за неживого.

На материні вмовляння схаменутися він підвів на мить голову, але в порожніх очах сина Христина не побачила й відблиску розуміння. Здається згорьований парубок навіть не впізнав, хто до нього говорить. Так минула ще одна доба...

Наступного дня придибав до Найди, волочачи очі по землі, наче увесь час боявся перечепитися, старий Крендель. Але й присісти поруч не встиг. (Найда мусив пізнати його ходу). Бо тільки-но той наблизився до верб, як парубок звівся на коліна. Побачивши його обличчя, що було аж чорне від горя, Крендель сплеснув руками і заплакав:

– Синку, хто ж знав? Та ми б зі старою ніколи...

Але Найда лише зблиснув очима і прошепотів ледь чутно:

– Ідіть, діду, звідси... Від гріха подалі... Добром прошу...

І той скорився. Бо що він міг сказати нещасному, коли все правда? Тільки його зі старою хтивість і жадоба багатства згубили Руженку. Хіба ж був такий у Підгородді, а то й у всенькому Галичі, хто б не відав про кохання, що лучило між собою Найду та їх онуку. Але ж і вони не бажали дівчині гіршого... Не штука зв’язати злидні зі злиднями. Великого розуму не потребує. А тут було певне багатство... Забезпечена старість... Сите життя... От і не встояли...

Останнім, над вечір третього дня, присунув темний як ніч і страшний, мов грозова хмара, Юхим. Він спинився біля Найди, розставивши ноги, і бовванів так мовчки, наче фортечна вежа. Вісім пудів гудзуватих м’язів і ненависті. Бо дарма що багатій, але змалку біля ковадла та молота...

– Це ж що ти за глум вигадав? – прогарчав, а не проказав. – Хочеш, аби люди і по смерті тої вертихвістки на мене пальцями показували? Не досить стерпів за її життя насмішок, то ще й тепер маю вислуховувати, як жалісливі сусідоньки шепчуться поза плечима: «Ади, ади, як Найда побивається! Видать, і справді кохав... А тому бурмилові, хоч би що... Допровадив лебідку до гибелі, а сам і писка не скривить». Так не діждетеся... Ге, тобі є чого сумувати. Ще б пак, такої коханки позбувся! Задурно молодичка пестила, нє? От і вхопився за неї обома руками... Бо на файну дівку у тебе, голодранця, грошей би не стало. А мені чого сумувати? Стільки грошей старим Кренделям виклав, а крам то придбав зіпсований!..

Хто зна, що і скільки б викрикав ще Юхим, та Найді й того було занадто. Не тямлячи себе од люті та образи за померлу, парубок зірвався на ноги і з усієї сили штурхонув коваля у груди. Де й міць узялася в змореному триденним постом тілі. Удвічі важчий Юхим, певно, встояв би на ногах і зумів відповісти стусаном на стусана, та якось, наче випадково, позад нього опинився Митрій, домовик Куниць. І, перечепившись об маленького чоловічка, здоровань утратив рівновагу, розпачливо змахнув руками, немов намагався схопитися за повітря, і шувбовснув з берега у воду. Лише плюснуло...

– О, – мовив Митрій, – добре гепнув... Певно, усіх русалок переполошить... – А тоді узяв Найду за руку, як колись у дитинстві. Тільки тепер уже мусив для цього стати навшпиньки. – Не марнуй даремно часу, хлопче. Руженки твоєї давно тут нема...

– Знаю, – тихо відказав Найда. – Сам могилу копав.

– Ет, – відмахнувся домовик. – Хіба я про яму...

– А душа її в Раю повинна бути. Не можна через кохання у пекло... То не справедливо!

– У Морени вона, – перебив Митрій.

– Ми ж іще змалку кохали одне одного... А її продали... – провадив своє Найда, навіть не прислухаючись до того, що говорив домовик. – Отець казав, що за зраду має бути кара... Хіба то зрада, коли вона мене кохала? Того й руки на себе наклала... Не могла більше з нелюбом жити. Та ще у вовчій шкірі... Тільки кому про те скажеш.

– Нічого ти не відаєш, того й дурниці мелеш, – пошепки промовив Митрій, і помітивши, що нарешті його слова починають пробиватися до свідомості парубка, додав хутко. – Оно, Юхим вилазить. Відправ його ще трохи поплавати. Щоб не перешкоджав розмові...

Найду й просити не треба було. Він рвучко озирнувся і побачив голову Юхима, що саме наставилася над зрізом берега. Не намислюючись довго, ступнув два кроки і з розмаху зацідив ногою в ненависне обличчя зброяра. Той скрикнув і знову беркицьнув у ріку. А Найда повернувся до домовика.

– Що ти казав, Митрію? – перепитав недовірливо, але з крихіткою надії в очах.

– Кажу, що не втонула твоя