Читати книгу - "Кінь Перуна"

Руженка, – повторив той. – Але ходімо звідси, бо той вовкулака не дасть спокійно поговорити... А сказати маю багато. Знаю, що Морена не подарує, але не можу спокійно дивитися... Я ж тебе з пеленок...

Говорячи все те, Митрій непомітно тягнув парубка за собою. Для цього йому доводилося майже бігти, бо на один крок Найди, випадало п’ять або й шість домовикових. Він уже весь розчервонівся і захекався, коли парубок зглянувся над ним:

– Зачекай, Митрію. Краще залазь мені на плече і кажи куди йти, бо так діла не буде.

– І пощо ви, люди, так до сонця пнетеся, – пробурмотів невдоволено той, зручно вмощуючись на рамені Найди. – Давай-но, до Галчиної могили. То освячене місце, і вовкулака туди за нами не поткнеться. Краще, звісно, було б до Успенського собору, але там вже й на мене занадто. Довго не втерплю...

– До могили, так до могили.

Перебравшись на другий берег і тримаючись попри дитинець, за якийсь час вони дійшли до високого дбайливо доглянутого кургану.

– Ну, от, – озвався нетерпляче Найда, що й по дорозі поривався заговорити, але домовик весь час стримував його, виразно прикладаючи палець до вуст. – Ось і Галчина могила. Не муч далі...

– Тепер можна... – погодився домовик. – Не думай, що я тхорко, але ти ще не знаєш Морени. З нею не пожартуєш.

– Яка ще Морена? – бовкнув Найда, невдоволений з того, що Митрій ніяк не почне про Руженку.

– Оце так! – аж підстрибнув домовик. – Ви, зі своїм Єдиним уже геть чисто...

– А-а, – протягнув Найда, – давня богиня... Її ідол, ще поруч з Перуновим стояв.

– Ото ж бо, – настановчо проказав домовик. – Ти думаєш, що як ви перестали їй вклонятися, то вже й немає Морени? Якби ж то... Викликати богів до життя легше легшого, а от позбутися їх... Того я сюди тебе й привів. Тут більше сили від Єдиного, і Морені не так легко буде за нами простежити. Та й вовкулака той сюди не поткнеться...

– Що ти заладив: вовкулака, та й вовкулака. Який з Юхима...

– От і виходить, що такий. Найсправжнісінький. І до тебе приставлений... Думаєш, йому Руженка потрібна була? Навмисно купив її, аби тобі допекти. Щоб помститися...

– Що ти верзеш, Митрію? Юхим – мені?! За що? Я ж бахур в порівнянні з ним. А батьки наші мирно жили.

– А ти слухай і не перебивай, – змахнув на нього руками домовик. – Знаю, що кажу... Юхим – вовкулака, і саме йому Морена наказала за тобою слідкувати.

– То я з золота чи що? – спробував віджартуватися Найда.

Але Митрію вже набридли його дурнуваті зауваження.

– От що, голубе, – мовив сердито. – Або ти слухаєш, що старші і мудріші оповідають, або я забираюся геть, а ти продовжуй ридати далі по своїй Ружені...

Почувши ім’я коханої, Найда мимоволі сіпнувся, але збагнувши, що гном не жартує, взяв себе в руки.

– Добре, Митрію, не сердись... Я слухатиму.

Домовик помовчав, зосереджуючись.

– Ну, нехай... Почну спочатку...

– Митре! – таки не втерпів Найда. – Я слухатиму все, що ти захочеш мені оповісти. Мовчки і терпляче. Але благаю, спершу скажи: Руженка... жи-ва? – на останньому слові парубок затнувся, бо ж сам, власними руками опускав гріб у могилу. Та було у натяках домовика те, що дозволяло повірити і в неймовірне.

– Атож, – кивнув гном. – Живісінька... Здурів? Боляче!..

Не тямлячи себе від радощів, парубок так стиснув руку домовика, що мало не розчавив.

– Вибач...

– Божевільний, – осудливо похитав головою малий чоловічок, помахуючи в повітрі пальцями. – Ну, тепер уже розповідати?

Найда зручно вмостився на траві і лиш кивнув. Як що його Руженка жива, то решта особливого значення немає. Але, якщо Митрій наполягає, то він може і послухати.

– Почалося все з того, що літ з двадцят тому Морена, гортаючи Книгу Буття довідалася, що людина на ім’я Найда стане на перешкоді її планів, які мали прискорити падіння Єдиного Бога. Хто цей чоловік, хто його батьки, відкіля родом – Книга не знала. Так наче він мав з’явитися нізвідки. Але, що це мале хлоп’я появиться разом з батьками одного зимового ранку перед воротами Галича вказала точно. Аби позбутися несподіваної і небажаної перешкоди, Морена віддала наказ вбити малого. І Юхим, зі слухняною йому вовчою зграєю, засів у ліску неподалік шляху, очікуючи подорожніх...

Тут вже Найда став зацікавлено прислухатися, бо історію своєї появи  знав добре.

– Але вовкулаці трохи не пощастило... Слуги Єдиного зуміли вчасно попередити Опанаса, твого теперішнього батька, щоб він випустив на поміч подорожнім княжих вовкодавів. Тож сіроманці, хоч і роздерли усіх дорослих, до тебе не встигли добратися. А там уже й люди нагодилися... Морена була дуже люта. Для покарання за те, що перекидень не виконав її наказу, вона відібрала в Юхима чоловічу силу і повеліла не спускати з тебе очей. Щоб до тієї миті, поки вона не передумає, з тобою нічого не трапилося. – Домовик перевів дух. – От і подумай, має він за що сердитися на тебе чи ні?...

– Коли так, – протягнув замислено Найда, – то мабуть... Охороняти того, кого вважаєш повинним у найгіршому нещасті, яке може спіткати чоловіка, і кого радий би задушити власноруч...

– Саме тому, що вбити тебе він не міг, а помститися кортіло, Юхим і Руженку висватав! Хоч і сам не гам, так зате ж тобі дошкулив...

– Ет, – відмахнувся Найда. – Тут він мені якраз мало нашкодив.

– Це ти тепер такий розумний... А п’ять літ тому що думав?

 З цим Найда не міг не погодитися. Спершу він і справді з розуму сходив. Навіть потім, коли Руженка розповідала, не дуже вірив, думав хоче заспокоїти, а тепер виявляється он воно що...

– Так де ж вона все-таки, Митрію? Не муч, я вже в що завгодно готовий повірити...

– У Морени, в замку...

– У Морени?! Тієї самої?

– Богиня Долі і Часу одна, – скрушно похитав головою домовик. – І з роками лагіднішою не стала.

– Пощо ж вона їй?

– Мислю, рибу на хробака ловлять...

– Що ти верзеш? Яку ще рибу?

– Ти ж шукатимеш Руженку?...

– Обов’язково! – аж скинувся парубок.

– Значить Морені