Читати книгу - "Характерник"

бузьки розставляли крила, немов вітрила, і так пропливали чимало дороги.

Усі добре знають, що ці птахи найрозумніші, оскільки вони походять від людей. Тільки й того, що не вміють розмовляти людською мовою. У бузьків навіть голосу немає: малими пуцьвірінками вони ще попискують, а як підростуть, то вже не можуть і цівкнути, лише клакають дзьобами або торохтять ними, коли сердяться чи хочуть сказати щось дуже голосно. Ну, й зрозуміло, чому ці птахи оселяються ближче до людей, часто мостять свої гнізда прямо на хатах. Тому про бузьків наплетено безліч байок та нісенітниць, дехто навіть каже, що вони приносять немовлят. Якби бузьки знали, де отак просто можна підбирати немовлят, то вони не сиділи б на яйцях.

Дивлячись у бік грецької хати, бузько побачив кумедне видовисько. Четверо козаків вели під вартою двох чужих бородатих приплентачів, а позаду йшло ще одинадцятеро курінних отаманів. Чи не забагато честі? — подумав бузько. Костогриз сам дав би їм раду. Або Гиря.

Усі сходилися до куреня кошового. Сірків півень Горлопан, чи пан Горло, стояв на вході біля дверей, здіймав крила до своїх червоних сережок і голосно кукурікав — чи то приймав парад, чи повідомляв господареві, хто до нього йде. Бузько з повагою дивився на значних військових товаришів, особливо на бувалих у бувальцях дідів-райців з витіпаними на вітрах конопляними вусами. Це були настільки мудрі козарлюги, що наперед знали, де вони можуть впасти, і настеляли на тих місцях соломи. Так само бузько поважав пана Горла, який ніколи не завдавав клопоту кошовому, сам давав собі раду: Сірків півень не чекав, поки йому сипнуть жменю зерна, а літав далеко на луки і там, гребучи лапами, шукав собі поживу, як усі порядні птахи. Воду він також не пив з якогось черепка чи корита — Горлопанові вистачало сто помахів крил, щоб напитися свіжої з Чортомлика. Пролітаючи повз гніздо бузьків, він ніколи не кукурікав на знак привітання, а тільки чемно кивав червоним породистим гребенем.

Пропустивши Чадуєва і Щоголєва до кошового, вартові стали біля дверей на чатах, а курінні отамани зайшли всередину. Всі вже були в поготівлі до старшинської ради. Послів посадили окремо на лаві. Вони помітно схудли, Щоголєв геть спав з лиця, а Чадуєв ще гороїжився, гнув кирпу. Якщо їм тут хтось співчував, то хіба що гетьманський осавул Черняченко-Чорний.

Сірко ж дивився на послів з неприхованим гнівом.

— Багато лиха ви накоїли — і ти, Василю, і ти, Семене, відколи приїхали на Січ, — сказав Сірко. — Такого наколобродили, що не знаю, як вас ще земля носить. Ви замахнулися на життя самого царевича, стріляли в нього з пищалі й за це самі заслуговуєте смерті.

Козаки закивали головами: заслуговують. Діди-райці Черкас, Кваша, Гнилиця, Покришка, Щобтискис, Перепічка, Лисокобилка схвально тріпнули витіпаними конопляними вусами.

Підбадьорений такою підтримкою, Сірко заговорив пишномовніше. Він сказав, що саме небо послало їм на Запорожжя коштовну перлину, чого тут не бувало, відколи стоїть Січ. Так, бач, розсудив сам Господь, що привів цього гнаного і скривдженого царевого сина не куди-небудь, а саме до них. Послав, видно з усього, для якоїсь особливої мети. І Сірко ще раз нагадав москвинам історію Симеона, аби вони зрозуміли, на кого підняли руку. Кошовий оповідав так зворушливо, що не лише діди-райці чухали очі, а навіть Щоголєв, відвернувшись від Чадуєва, змахнув сльозу на тому місці, де сліпий із кривим хотіли покинути Сьомку серед поля.

Нагадав Сірко і про те, що одного разу на Дон приїздив якийсь посол із Москви, котрий мав на в’язах голову, а не капустину, бо визнав у Симеоні царевича, хоч той звався тоді Матюшкою. Впізнав його і щедро обдарував. Симеон передав тим послом листа до царя, та бояри його перехопили.

Сірко зізнався товариству, що він, аби декого не мучили сумніви, взяв на душу гріх і підмовив отця Петра, щоб той закликав царевича до сповіді. Симеон перед Богом сказав, хто він є. Затим отець Петро та одинадцятеро курінних отаманів, хоч як це було їм нелегко й совісно, оглянули Божі знаки на тілі Симеона і ще раз переконалися в тому, хто насправді прийшов на Січ. Усі курінні, котрі бачили царевича роздягнутим, тут присутні й можуть посвідчити.

— Свідчу! — підвівся Добривечір й осінив себе хресним знаменням.

— Свідчу! — встав Саливон Гапочка.

За ними так само посвідчили Срібний, Гавега, Туркало, Сорочанський, Лантух, Криворучко, Покотьоло, Чичиркоз та Хитрик.

Сірко теж підвівся, перехрестився й сказав, що ніхто не похитне ні його, ні козаків у вірі в царевича, у те, що це плоть і кров їхнього государя Олексія Михайловича. А тому не лише запорожці, але й Симеон Олексійович має синівське право просити від царя належне їм жалування. А саме: присилати щороку по десять аршинів кармазинного сукна на три з гаком тисячі козаків, грошове жалування, порох, свинець, ломові гармати, ядра до них, майстрів, які тими ядрами вміють стріляти. А чайок не треба, чайки запорожці вміють майструвати краще за москалів, і сипошів не треба, таку абищицю, як сипоші, вони роздобудуть самі.

Тут озвався сотник Чадуєв, сказавши, що цар і так щороку посилав на Запорожжя жалування і зараз пришле всього що треба, тільки ж і вони, запорожці, повинні слухатися царя.

Сірко відповів, що так, цар милостивий до козаків, але ж і посли, Чадуєв та Щоголєв, добре знають, чому та царська милість не доходить на Запорожжя, чому ні платні, ні хлібних та військових припасів вони не отримують вчасно і вдосталь. Це тому, що захланні бояри все те перехоплюють і не пускають на Січ, а як пропустять якусь там дещицю, то соромно й людям казати. Ось минулого разу прислали — сміх і гріх — шептухового сукна, як старцям: по півтора лікті на козака. Тому дехто скуповував у товаришів по клаптю, щоб пошити собі якусь жупанину, а решта шили з того сукна торбинки на кремені й кулі чи на онучі пускали.

Діди-райці підтвердили Сіркові слова, показуючи послам червоні сукняні торбинки, в яких вони носили кресала, кремені, люльки, тютюн та всяку всячину. Хотіли ще роззутися, щоб показати шептухові онучі, але Сірко махнув їм: не треба, завелика честь для недовірків — роззуватися перед ними.

Чадуєв стояв на своєму: якби запорожці перестали впиратися та віддали їм царевича, чи пак самозванця, тоді побачили б, яким жалуванням обдарував би їх цар — по зав’язку було б і грошей, і сукна, і харчових припасів, і гармат, не кажучи