Читати книгу - "Аутсайдер"

Террі похитав головою.

— Тоді ходімо.

Гові зняв із себе піджак та обмотав ним зап’ястки Террі. Двоє офіцерів повели Мейтленда з кімнати. Ґілстрап ішов попереду гордовитою, мов у мажоретки [105], ходою.

Гові порівнявся з Ралфом.

— Вам пиздець, — тихо мовив він, а коли Ралф не відповів, продовжив: — Окей, гаразд, німуй, скільки влізе, та десь між цим слуханням і засіданням Великої колегії присяжних нам треба буде сісти й поговорити — ти, я і Семюелз. І Пеллі, якщо хочеш. Усі факти у справі сьогодні не спливуть, та зрештою вони розкриються, і тоді ти будеш клопотатись не лише новинарями з регіону чи штату. «Сі-Ен-Ен», «Фокс», «Ем-Ес-Ен-Бі-Сі» [106], інтернет-блогери — усі вони сюди приїдуть, щоб посмакувати дивину. Це ж як О. Джей та «Екзорцист» [107] разом узяті.

Так, Ралф підозрював — Гові зробить усе можливе, щоб так і сталося. І якщо йому вдасться зосередити увагу репортерів на чоловікові, який начебто перебував у двох місцях водночас, то вони забудуть про хлопчика, якого зґвалтували і вбили, а може, і частково з’їли.

— Знаю, про що ти думаєш, але ворог тут не я, Ралфе. Хіба що тобі посрати на все крім того, щоб засудити Террі, а в це я не вірю. Це скидається на Семюелза, але не на тебе. Невже ти не хочеш знати, як воно сталося насправді?

Ралф не відповів.

Марсі Мейтленд чекала у вестибюлі, така маленька між здоровенною вагітною Бетсі Ріґґінз і Юном Сабло з Поліції штату. Побачивши чоловіка, вона кинулася до нього, і Ріґґінз спробувала її стримати, та Марсі без зусиль від неї вирвалася. Сабло навіть із місця не зрушив, лише дивився. Марсі встигла тільки зазирнути в очі чоловікові й поцілувати його в щоку, а тоді офіцер Мітчелл узяв її за плечі й м’яко, проте рішуче відсторонив до шерифа, який і досі тримав бронежилет, наче не знав, що з ним робити після відмови.

— Нумо, місіс Мейтленд, — сказав Мітчелл. — Так не можна.

— Я люблю тебе, Террі, — гукнула Марсі, поки офіцери вели Террі до виходу. — І дівчатка теж.

— Навзаєм і вподвійні, — відповів Террі. — Передай їм, що все буде гаразд.

Й ось він опинився надворі, під спекотним ранковим сонцем і шквальним вогнем із кількох десятків запитань, що звучали в унісон. Ралфові, який ще не встиг вийти з вестибюля, ці змішані голоси видавались радше лайкою, ніж розпитом.

Ралф віддав належне Гові за наполегливість. Бо той усе не здавався.

— Ти ж із порядних хлопців. Ніколи не брав хабарів, ніколи не підтасовував речдоків, ніколи не ступав на криву стежину.

«А от вчора ввечері мало не підтасував, — подумав Ралф. — Ще трохи, і я б піддався. Якби з нами не сидів Сабло, якби ми з Семюелзом були сам на сам…»

Вираз на обличчі Гові став мало не благальний.

— У тебе ж ніколи не було такої справи. Ні в кого з нас не було. І йдеться вже не тільки про малого хлопця. Його мати теж померла.

Ралф, який зранку не вмикав телевізора, зупинився й вирячився на Гові.

— Що-о?

Гові кивнув.

— Учора. Серцевий напад. Тож маємо жертву номер два. Нумо, Ралфе, чи ти не хочеш знати правду? Чи ти не хочеш вчинити по справедливості?

Ралф не міг більше стримуватися:

— Я вже знаю. А оскільки знаю, то дам тобі одну підказку, Гові, задарма. Той виклик, на який я щойно відповів, був від лікаря Боґана з відділення патології та серології, що в нашій багатопрофільній. Кінцевого результату з ДНК в нього ще немає, та й не буде принаймні кілька тижнів, проте вони розглянули зразок сперми, узятий із задньої частини стегон хлопчика. І він збігається зі зразком слини, що ми взяли в суботу ввечері. Твій клієнт убив Френка Пітерсона, зґвалтував гілкою і вирвав у нього шматки плоті. І від цього так збудився, що кінчив на труп.

Ралф швидко пішов геть, а Гові Ґолд спинився, раптом утративши здатність рухатись чи говорити. І це було добре, бо основний парадокс нікуди не подівся. ДНК не бреше. Але й колеги Террі не брехали, у цьому Ралф не сумнівався. Плюс відбитки пальців на книжці з того газетного кіоску та відео «Каналу 81».

Ралф Андерсон стояв на двох дорогах, і від цього двійчастого сприйняття божеволів.

  2

До 2015 року суд округу Флінт стояв поруч із в’язницею округу Флінт, і це було зручно. В’язнів, які мали пройти досудове слухання, просто вели від одного готичного кам’яно­го громадища до іншого, наче дітей-переростків на екскурсії (хіба що дітей на екскурсіях нечасто заковують у наручники). Тепер поруч із тюрмою розташувався недобудований Громадський центр, і в’язнів доводилося перевозити за шість кварталів до нового суду — дев’ятипо­верхової скляної коробки, яку місцеві фіглярі прозвали Курником [108].

Автотранспорт на узбіччі перед в’язницею був уже готовий вирушати в путь: дві поліцейські автівки з блимавками, синій автобус укороченої моделі й блискучий чорний універсал Гові. На тротуарі біля універсалу стояв Алек Пеллі, схожий на шофера через темний костюм і ще темніші окуляри. З іншого боку вулиці за поліцейськими кóзлами розмістились репортери, оператори й невеличкий натовп витрішколюбів. Кілька людей тримали плакати. На одному було написано «УБИВЦЮ НА СТРАТУ», на іншому — «МЕЙТЛЕНД, ТИ ГОРІТИМЕШ У ПЕКЛІ». Марсі завмерла на горішній сходинці й збентежено втупилася в ті плакати.

Наглядачі з окружної в’язниці спустились зі сходів і завмерли — вони свою роботу виконали. Шериф Дулін і по­міч­ник прокурора Ґілстрап, а саме вони несли відповідальність за цю ранкову церемонію, повели Террі до першої в колоні поліцейської автівки. Ралф і Юнель Сабло рушили до другої. Гові взяв Марсі за руку й вирушив до свого «ескалада».

— Очей не піднімай. Не показуй фотографам нічого, окрім маківки.

— Ці плакати… Гові, ці плакати…

— Не звертай уваги, просто йди.

Через спеку вікна в синьому автобусі були прочинені. І в’язні, більшість — «вихідні задираки», що їхали до суду не за такими серйозними обвинуваченнями, запримітили Террі. Вони притиснулись обличчями до сітки на вікнах і взялися гукати й підвивати:

— Ау, педик!

— Ти собі член не зламав, поки вставив?

— Ти йому спочатку відсмоктав, а потім хер відкусив?

Алек рушив кругом «ескалада», щоб відчинити пасажирські двері з іншого боку, але Гові захитав головою і замахав рукою, указуючи на задні двері, ближчі до узбіччя. Він хотів тримати Марсі якомога далі від натовпу по той бік вулиці. Марсі йшла, не піднімаючи голови, волосся затуляло облич­чя, та поки Гові вів її до дверей, що їх прочинив Алек, навіть крізь загальний гомін він чув, як жінка схлипує.

— Місіс Мейтленд!

Це був горлань-репортер, що кричав з-за барикади кóзел.

— Він вам розповідав про свої наміри? Ви не намагалися його зупинити?

— Не дивись на нього і не відповідай, — мовив Гові. Шкода, що не можна їй сказати, щоби вона не слухала. — Усе під контролем. Просто сідай у машину — і вирушаймо.

Поки Гові садовив її в авто, Алек устиг прошепотіти йому на вухо:

— Краса, скажіть? Половина поліцейського відділка у відпустці,