Читати книгу - "Аутсайдер"

а безстрашний шериф Флінт-Сіті не дасть ради навіть юрбі в «Елкс Барбекю» [109].

— Просто вези нас до суду, — відповів Гові. — Я поїду на задньому, з Марсі.

Алек сів за кермо, усі двері зачинилися, і галас від роззяв і в’язнів одразу вщух. Перед «ескаладом» уже від’їжджали поліцейські автівки, і рухались вони повільно, мов похоронна процесія. Алек зайняв своє місце в колоні. Гові бачив, як репортери в гарячці припустили хідником, щоб уже бути біля Курника на той момент, коли приїде Террі. А там на них чекатимуть телевізійні фургони, припарковані бампер у бампер, мов стадо мастодонтів на пасовиську.

— Вони його ненавидять, — сказала Марсі.

Той невеличкий макіяж, який вона наклала зранку, щоб тільки приховати мішки під очима, потік, від чого жінка стала схожа на єнота.

— Він цьому місту не робив нічого, крім добра, а тепер усі його ненавидять.

— Це зміниться, коли Велика колегія присяжних відмовиться висувати йому офіційне обвинувачення, — відповів Гові. — Так і буде. Я це знаю, і Семюелз також.

— Ти певен?

— Певен. Із деякими справами, Марсі, буває так, що важко знайти хоч один обґрунтований сумнів. А наша справа із самих таких сумнівів і складається. Ніякого обвинувачення від колегії і бути не може.

— Я не це мала на увазі. Ти певен, що люди змінять свою думку?

— Звісна річ.

Гові поглянув у дзеркальце заднього виду й помітив, як на цій фразі скривився Алек. Та інколи брехня була необхідною, і це був саме той випадок. Поки не знайдуть убивці Френка Пітерсона (якщо його взагалі знайдуть), мешканці Флінт-Сіті вважатимуть, що Террі Мейтленд якось обіграв систему й уникнув покарання за вбивство. І ставитимуться до нього відповідно. Але наразі Гові нічого не міг із цим поробити — хіба що зосередитись на досудовому слуханні.

  3

Поки Ралф займався прозаїчними побутовими справами, як-от вечерею, походом по магазинах із Джинні, вечірнім дзвінком із табору від Дерека (що тепер траплялося не так часто, бо в малого минала туга за домівкою), то почувався більш-менш у нормі. Але щойно увага перемикалася на Террі, як це було зараз, то в гру вступала така собі uber [110]-­свідомість, наче розум намагався сам себе переконати, що все добре: що верх є верхом, а низ є низом, і що ці маленькі краплі поту в нього під носом виступили просто через літню спеку й поганий кондиціонер в автівці. Кожен день треба цінувати, бо життя коротке, він це розумів, але що занадто, то не здраво. Коли зникав ментальний фільтр, то разом із ним випаровувалася й загальна картина. Лісу не було — тільки окремі дерева. У найгіршому випадку — не дерева навіть. Сама кора.

Коли маленька процесія дісталася суду округу Флінт, Ралф зупинився позаду шерифа, відмічаючи всі розпечені сонцем точки на задньому бампері патрульної автівки Дуліна: усього цяток було чотири. Уже прибували репортери, які зустрічали їх біля в’язниці, вони вливалися у натовп вдвічі більший, ніж біля окружної. Тіснилися пліч-о-пліч на моріжку, заступали на сходинки. Ралф побачив на тенісці одного з репортерів найрізноманітніші логотипи телеканалів, помітив темні плями поту під пахвами. Гарненька блондинка з «Каналу 7» із Кеп-Сіті прибула зі скуйовдженим волоссям і смугами від поту, що мережили макіяж, який більше пасував би співулі в барі.

Тут також встановили кóзла, та потоки й вихори щільного натовпу вже кілька перекинули. Дюжина копів (половина — з міської поліції, половина — з відділка шерифа) докладали всіх зусиль, щоб не пускати людей на сходи та хідник. Дванадцяти явно було замало; за розрахунками Ралфа, копів мало б бути набагато більше, але літо завжди добряче проріджувало поліцейські ряди.

Репортери змагалися за кращі місця на моріжку, безцеремонно відштовхуючи назад звичайних глядачів. Блондинка з «Каналу 7» спробувала дістати собі місце попереду, сяйнувши знаменитою серед місцевого населення усмішкою, та за свої старання отримала по голові нашвидкуруч зробленим плакатом. На плакаті виднівся грубо намальований шприц, а під ним напис «ПОЛІКУЙСЯ, МЕЙТЛЕНДЕ». Оператор відпихнув хлопця з плакатом назад, при цьому штовхнувши на землю літню пані. Якась жінка підхопила стару й гарненько стукнула оператора по голові своєю сумочкою. Сумочка, як помітив Ралф (зараз він не міг нічого з цим удіяти), була зшита з дерматину під крокодилячу шкіру, і червона.

— Яким чином стерв’ятники так швидко сюди дісталися? — здивувався Сабло. — Чорт, вони бігають швидше за тарганів, коли на кухні світло вмикають.

Ралф тільки похитав головою, стурбовано споглядаючи натовп, намагаючись бачити його як одне ціле, та не в змозі через свій теперішній стан суперпильності. Шериф Дулін вийшов із машини (на боку з-під пояса Сема Брауна [111] вибилася коричнева формова сорочка, у шпарину проглядалась брижа рожевого жиру) і відчинив задні двері, щоб випустити Террі. У цю мить хтось почав кричати:

— Голку, голку!

Натовп підхопив і взявся скандувати, мов фанати на американському футболі:

— ГОЛКУ! ГОЛКУ! ГОЛКУ!

Террі витріщався на людей. Єдине пасмо охайно причесаного волосся вибилося й повисло над лівою бровою. (Ралф почувався так, наче може порахувати кожну окрему волосину.) На обличчі Террі застигло болісне збентеження. «Він бачить своїх знайомих, — подумав Ралф. — Людей, чиїх дітей він учив, чиїх дітей він тренував, людей, яких запрошував до себе додому на барбекю в кінці сезону. І всі вони хочуть його смерті».

Одна із загорож зі стукотом повалилась на асфальт, поперечина відлетіла вбік. Люди висипали на тротуар, серед них — кілька репортерів з мікрофонами і блокнотами, а реш­та — місцеві жителі, які, здавалося, готові були повісити Террі на першому ж ліхтарному стовпі. Двоє копів, які стежили за натовпом, кинулися до того місця й почали штовхати людей назад, та ще й не дуже м’яко. Третій заходився біля перекинутої огорожі, що дало натовпу змогу пробитися в іншому місці. Ралф бачив дюжини дві мобільників, на які знімали фото й відео.

— Ходімо, — сказав він Сабло. — Треба його, бляха, всередину завести, поки вони не заюрбили сходинок.

Чоловіки вийшли з машини і поспішили до сходів суду. Сабло махав Дуліну й Ґілстрапу, щоб ті йшли вперед. Тепер Ралф помітив Білла Семюелза, який стояв у вхідних дверях із розгубленим виразом обличчя… але чому? Невже він не чекав такого? Як сталося, що шериф Дулін цього не передбачив? Та й Ралф теж був не без гріха — чому він не наполіг, щоби Террі завели до суду через задні двері, якими користується більшість працівників?

— Відійдіть, народе! — загорлав Ралф. — Це судовий процес, дайте суду з усім розібратися!

Ґілстрап і шериф повели Террі до сходів, тримаючи під руки кожен зі свого боку. Ралф устиг іще раз відмітити жахливий картатий піджак Ґілстрапа і загадатися, чи то його дружина вибирала. Якщо так, то вона потайки ненавидить чоловіка. Тепер і в’язні в автобусі (які мали чекати в цій безжальній літній спеці, варитися у власному поті, поки на слухання не відведуть зіркового арештанта) додали свої голоси до загальної какофонії. Деякі скандували «Голку! Голку!», інші просто тявкали собаками чи завивали койотами,