Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

головою, потримав її так кілька секунд і раптом одчайдушно кинув її:

Ах, вы, сени мои, сени!

«Сени новые мои…» — підхопили двадцять голосів, і ложечник, незважаючи на тягар амуніції, жваво вискочив уперед і пішов задки перед ротою, поводячи плечима і погрожуючи комусь ложками. Солдати, в такт пісні розмахуючи руками, йшли просторим кроком, мимоволі потрапляючи в ногу. 3-позад роти почулось торохтіння коліс, похрускування ресор і кінський тупіт. Кутузов із почтом повертався до міста. Головнокомандуючий дав знак, щоб люди продовжували йти вільно, і він і весь його почет виявили на своїх обличчях задоволення, почувши спів і побачивши танцюючого солдата і всіх солдатів роти у веселому і жвавому марші. У другому ряду, з правого флангу, з якого коляска обганяла роти, мимоволі впадав у око голубоокий солдат, Долохов, який особливо моторно і граціозно йшов у такт пісні й дивився на обличчя проїжджих з таким виглядом, наче він жалів усіх, хто не йшов у цей час із ротою. Гусарський корнет з почту Кутузова, який передражнював полкового командира, відстав від коляски й під'їхав до Долохова.

Гусарський корнет Жерков один час у Петербурзі належав до того буйного товариства, в якому верховодив Долохов. За кордоном Жерков зустрів Долохова солдатом, але не вважав за потрібне впізнати його. Тепер, після розмови Кутузова з розжалуваним, він з радістю старого друга звернувся до нього:

— Друже любий, ти як? — сказав він під звуки пісні, рівняючи крок свого коня з кроком роти.

— Як я? — відповів холодно Долохов, — як бачиш.

Бадьора пісня надавала особливого значення тону невимушено! веселості, з якою говорив Жерков, і нарочито! холодності відповідей Долохова.

— Ну, як ладнаєш з начальством? — спитав Жерков.

— Нічого, гарні люди. Ти як у штаб проліз?

— Прикомандирований, чергую.

Вони помовчали.

«Выпускала сокола да из правова рукава», — говорила пісня, мимоволі викликаючи бадьоре, веселе почуття. Розмова їхня, певне, була б іншою, якби вони розмовляли не під звуки пісні.

— Чи правда, що австрійців побили? — спитав Долохов.

— А дідько їх знає, кажуть.

— Я радий, — відповів Долохов коротко й ясно, як того вимагала пісня.

— Що ж, приходь до нас коли ввечері, у фараона зіграєш, — сказав Жерков.

— Чи у вас грошей багато завелося?

— Приходь.

— Не можна. Зарікся. Не п'ю і не граю, поки не підвищать.

— Та що ж, до першого бою…

— Там видно буде.

Знову вони помовчали.

— Ти заходь, коли чого треба, все ж у штабі допоможуть… — сказав Жерков.

Долохов усміхнувся.

Ти краще не турбуйся. Мені чого треба, я не проситиму, сам візьму.

— Та чого ж, я так…

— Ну, і я так.

— Прощавай.

— Бувай здоровий…

… И высоко, и далеко,

На родиму сторону…

Жерков торкнув острогами коня, який гарячився і разів зо три перебрав ногами, не знаючи, з якої почати, приладнався й помчав, випереджаючи роту й наздоганяючи коляску, теж у такт пісні.

III

Повернувшись з огляду, Кутузов у супроводі австрійського генерала пройшов до свого кабінету і, гукнувши ад'ютанта, сказав подати собі деякі папери, що стосувалися стану прибуваючих військ, та листи, одержані від ерцгерцога Фердінанда, який начальствував над передовою армією. Князь Андрій Волконський з цими паперами увійшов до кабінету головнокомандуючого. Перед розкладеним на столі планом сидів Кутузов і австрійський член гофкрігсрату.

— А!.. — сказав Кутузов, оглядаючись на Волконського, неначе цим словом запрошуючи ад'ютанта почекати, і продовжував по-французькому почату розмову.

— Я кажу лише одно, генерале, — казав Кутузов з приємною добірністю висловів та інтонацій, що заставляли вслухатися в кожне неквапливо сказане слово. Видно було, що Кутузов і сам з задоволенням слухав себе. — Я лише одно кажу, генерале, що якби справа залежала від мого особистого бажання, то волю його величності імператора Франца давно було б виконано. Я давно вже приєднався б до ерцгерцога. І вірте моїй честі, що для мене особисто передати вище начальство над армією більш за мене обізнаному і вправному генералові, на яких така багата Австрія, і скласти з себе всю цю тяжку відповідальність, для мене особисто було б утіхою. Та обставини бувають сильніші за нас, генерале.

І Кутузов усміхнувся з таким виразом, неначе він казав: «Ви маєте повне право не вірити мені, і навіть мені цілком однаково, вірите ви чи ні, але ви не маєте приводу сказати мені це. І в цьому ось уся справа».

Австрійський генерал мав незадоволений вигляд, але не міг не в тому ж тоні відповісти Кутузову.

— Навпаки, — сказав він буркотливим і сердитим тоном, що так суперечив приємному значенню вимовлюваних слів, — навпаки, його величність високо цінує участь вашого превосходительства в загальній справі; але ми гадаємо, що теперішня затримка позбавляє славні російські війська та їх головнокомандуючих тих лаврів, які вони звикли пожинати в битвах, — закінчив він явно приготовану фразу.

Кутузов уклонився, не змінюючи усмішки.

— А я ось переконаний і, маючи підставу в останньому листі, яким мене вшанував його високість ерцгерцог Фердінанд, гадаю, що австрійські війська під начальством такого вправного помічника, яким є генерал Мак, тепер уже здобули справжню перемогу і не потребують більш нашої допомоги, — сказав Кутузов.

Генерал насупився. Хоч і не було певних вістей про поразку австрійців, але було надто багато обставин, що потверджували загальні невигідні чутки; і тому припущення Кутузова про перемогу австрійців було вельми схоже на глузування. Але Кутузов лагідно усміхався все з тим же виразом, який говорив, що він має право думати так. Справді, останній лист, якого він одержав з армії Мака, сповіщав його про перемогу і про найвигідніше стратегічне положення армії.

— Дай-но сюди цього листа, — сказав Кутузов, звертаючись до князя Андрія. — Ось, будь ласка, подивіться, — і Кутузов з глузливою усмішкою на кінцях губ прочитав по-німецьки австрійському генералові ось таке місце з листа ерцгерцога Фердінанда: «Wir haben vollkommen zusammengelialtene Krâfte, nahe an 70000 Mann, um den Feind, wenn er den Lech passierte, angrei-fen und schlagen zu kônnen. Wir kônnen, da wir Meister von Ulm sind, den Vortheil, âuch von beiden Ufern der Donau Meister zu bleiben, nicht verlieren; mithin auch jeden Augenblick, wenn der Feind den Lech nicht passierte, die Donau tibersetzen, uns auf seine Communikations-Linie werfen, die Donau unterhalb repassieren und dem Feinde, wenn er sich gegen unsere treue Alliirte mit ganzer Macht wenden wollte, seine Abslcht alsbald vereiteln. Wir werden auf solche Weise den Zeitpunkt, wo die Kaiserlich-Russische Armée ausgertistet sein wird, muthig ent-gegenharren, und s'odann leicht gemeinschaftllch die Môglich-keit