Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

(звичного) конфлікту між добром і злом, і як тварина (чи дитина) «робить собі, що хоче», і немає в неї жодних внутрішніх бар’єрів, а лише зовнішні (природні, батьківські). Здається, і греки вірили, що колись існував період, час, коли людина жила в гармонії з «простим я хочу, яке виходить із нашої тваринної природи», як пише Джозеф Кемпбелл[390]. Здається, що це був час, коли я хочу перебувало в досконалій гармонії з мав би, які пізніше розділилися в процесі культуризації, де ми виховуємося на тому, як бути природно неприродними, тобто мати неприродні бажання (мав би).

Хай там як, і тут бачимо цікаву заміну смислів, яку спостерігаємо і в інших грецьких класичних творах. Тобто уявлення, що перша раса людей була найкращою: «А вже далі ви не знаєте, що в вашій країні жив найпрекрасніший і найшляхетніший рід на світі, від якого зараз походиш ти й усе ваше місто, бо колись від нього збереглося скромне сім’я. Ця стародавня раса була вищою за інших, навіть незважаючи на те, що вони «довго вимирали покоління за поколінням без писаного слова»[391]. Ці «давні громадяни» ще не знали ніякої technai, навіть не вміли ні читати, ні писати, проте все одно жили в гармонії[392], на них ще не зійшло прокляття Прометея. У цьому випадку ідея прогресу так чи інакше була думкою занепаду. Наші предки в цьому розумінні зовсім не були дикими мавпами, тваринами, а навпаки — вищою расою. Пізніше люди стали культурнішими, «дорослішими» і переїхали в місто, яке, очевидно, краще захищало від примх природи. Але навіть тут люди не могли вберегтися від гніву богів; ба більше, якраз цивілізоване місто дуже часто страждало від потопів та інших проклять[393]. І на противагу цьому, у горах, у нецивілізованих частинах світу люди жили у безпеці, як можна побачити в біблійній історії Содома та Гоморри[394]. Тема «блаженної невідомості» та компромісу між гармонією — з одного боку й технічним прогресом — з іншого трапляється у грецькій філософії відносно часто (і не лише грецькій, але й у єврейському чи вавилонському світоглядах). Людей вигнали, вирвали з їхнього природного стану для «дару й прокляття» пізнання (у грецькому поданні технічного пізнання, у єврейському — морального пізнання), а тепер намагається потрапити назад — знову досягти блаженства — і знову через пізнання (через науку чи через мораль).

Емпірик Аристотель

Ми б могли представити Аристотеля як першого скрупульозного й систематичного дослідника: «Парменіда й Платонового Сократа вважають прихильниками містичної релігії. Аристотелів філософ — це, навпаки, той, кого б ми могли назвати професіоналом»[395], а можливо, й першим академічним науковцем. У цьому розумінні його моральне вчення позбавлене першопланованих відсилань до релігійних текстів чи аргументів звідти (на відміну від Платона, де ми могли бути свідками певного перехідного стану між міфом та аналізом). Досократи використовували як носії правди естетику та мнемотехніку (наприклад, ритм і риму). Платон шукав правду в діалозі й абстракції, тобто, у певному розумінні, акцентував на фантазії. Аргументація та стиль Аристотелевих робіт майже не поступалися теперішнім наративним науковим дискурсам. Саме Аристотель став першим, хто почав поводитися як науковець у сучасному значенні слова.

Проте його розуміння філософії та науки було набагато ширшим, ніж ми їх розуміємо сьогодні. По-перше, він не розділяв чітко науку й філософію (як сталося пізніше), по-друге, він вважав наукою те, що сьогодні ми б до неї ніколи не зарахували. На думку Аристотеля, «кожне мислення [наука, dianoia] тяжіє або до домовлянь, або до створення, або ж до прийняття рішень»[396]. До науки він також долучає написання поезії та практичні галузі. Під практичними галузями Аристотель розуміє етику й політику; поетичні науки — це вивчення поезії та інших мистецтв; теоретичні науки — це, на його думку, фізика, математика, метафізика. Багато його наукових робіт були якісними, а не кількісними, математику він вважав дуже близькою до теоретичної філософії, метафізики.

Саме Аристотель, образно кажучи, скерував увагу дослідників на земні речі. Саме він стверджував, що «нам потрібна філософія, яка нам покаже дорогу назад до того, що є звичайним»[397]. Замість того, щоб поринути з головою в світ ідей, він плавав з рибами на острові Лесбос і спостерігав за поведінкою тварин у лісі. Він стверджував, що форма яблука існує в яблуку, а не у світі ідей. Тому він досліджував яблука й взагалі розділяв усе створене на роди й види. Аристотель був емпіриком, як ми сказали би сьогодні, тоді як Платона радше зарахували б до засновників раціоналістичної традиції.

Для тих часів це все було аж на диво «неприродним» і навіть дратувало: «Аристотелеві слухачі намагалися боротися з його захопленням усім звичайним і земним, вимагали замість цього речей піднесених і надзвичайних»[398]. За Аристотелем, світ земних речей стає в центрі уваги, а світ платонічних ідей нібито відтісняється на задній план. Аристотель займався саме тими речами, які в Платона — пафосно кажучи — були лише грою тіней. Так урешті й економіка дочекалася належної до себе уваги, як «найбільш шановане з умінь ... уміння у військовій справі, господарюванні та красномовстві»[399].

Якщо ж підсумувати вчення Аристотеля в кількох реченнях, тоді, окрім його приземленості, не можна не помітити його розуміння призначення речей, telos. На відміну від Платона, він аж так не досліджував незмінність, а зосередився на змісті, цілі руху, тому що «бажання (boylesis) спрямовано на ціль»[400]. За аналогією до інших античних шкіл (і точно так, як євреї чи християни), він дуже високо ставить мораль, а конкретно — етику честі, яка зараз знову опинилася в центрі популярності[401]. А хороше життя, тобто те, про що й ідеться економіці (життя, сповнене корисності), він нерозривно пов’язує з добром і злом.

Наведімо практичний приклад: те, що матеріальні речі падають униз на землю, Аристотель пояснює природністю. Камінь походить зі землі й хоче туди повернутися, його призначення — бути в землі. Так само газ, вогонь і душа хочуть бути вгорі. Цього пояснення довгий час було достатньо, доки його не замінив закон всесвітнього тяжіння.

Власне, у дуже багатьох підручниках історія економічної думки починається з Аристотеля. Аристотель захищає приватну власність[402], критикує лихварство[403], розрізняє продуктивну й непродуктивну економічну активність[404], категоризує роль грошей[405], звертає увагу на трагедію спільних пасовищ[406] чи займається проблематикою монополій[407].

Хай