Читати книгу - "Гра престолів"

Санса зіслизнула з лавки. Коли вона вибігала зі світлиці в заїзді, їй на п’яти насідала Леді.

Надворі вона якусь мить постояла у вирі галасу, лайки й рипіння дерев’яних коліс: прислуга розбирала намети й шатра і вантажила вози, готуючись до ще одного дня переходу. Триповерховий заїзд, збудований зі світло-сірого каменю, розповзався на всі боки, такого великого Санса ще не бачила, і все одно в ньому вмістилася заледве третина королівського почту, який уже налічував понад чотириста людей: до нього ж бо долучилася батькова челядь, та й дорогою приєднувалися вільні вершники.

Арію Санса розшукала на березі Тризуба: сестра вмовляла Наймірію посидіти спокійно, поки вона вичісує з її шерсті засохлий бруд. Але деривовчиці це геть не подобалося. Вдягнена Арія була в те саме шкіряне вбрання для верхової їзди, що й учора і позавчора.

— Сьогодні тобі ліпше вдягнутися гарно,— повідомила їй Санса.— Септа Мордейн сказала. Ми поїдемо з королівною Мірселлою в кареті королеви.

— Я не поїду,— відтяла Арія, вичісуючи сплутаний пелех зі скуйовдженої сірої шерсті Наймірії.— Ми з Майкою збираємося податися вгору по річці — пошукати біля броду рубіни.

— Рубіни? — розгублено перепитала Санса.— Які рубіни?

Арія поглянула на неї, як на дурненьку.

— Рейгарові рубіни. Це ж саме тут король Роберт убив його й завоював корону.

Санса недовірливо втупилася в свою худоребру сестричку.

— Які рубіни, нас чекає королівна! Королева запросила нас обох.

— Мені байдуже,— мовила Арія.— У кареті навіть вікон немає, нічого не видно.

— А що тобі треба бачити? — роздратовано поцікавилася Санса. Вона була в захваті від запрошення, а дурна сестра зараз усе зіпсує, як вона й боялася.— Там же тільки лани, села й тверджі.

— А от і ні,— уперто відтяла Арія.— Якби ти раз із нами з’їздила, сама б переконалася.

— Ненавиджу їздити верхи,— гаряче мовила Санса.— Ніякого задоволення, тільки вимастишся, наберешся порохів, ще й усе болить.

Арія знизала плечима.

— Сиди спокійно! — прикрикнула сестра на Наймірію.— Тобі ж не боляче,— мовила вона й обернулася до Санси.— Коли ми переїжджали Перешийок, я нарахувала тридцять шість видів квітів, які не ростуть у нас, а Майка показав мені ящірколева.

Санса здригнулася. Дванадцять днів вони переїжджали Перешийок, з гуркотом долаючи бруківку, яка зміїлася серед нескінченних чорних боліт, і Санса з жахом згадувала ці дні. Повітря було вологе й липке, а бруківка така вузька, що вночі не можна було поставити навіть нормальний табір, доводилося ночувати просто на королівському гостинцеві. До шляху з обох боків підступали густі зарості дерев, які випиналися просто з твані; з їхнього гілля сипалася біла пліснява. На болоті росли величезні квіти, вони плавали на поверхні стоячої води, але якщо комусь би стало дурості зійти з бруківки, щоб зірвати собі квітку, на нього так і чигали пливуни, готові проковтнути людину, на деревах чатували змії, а під водою ховалися ящірколеви, схожі на чорні корчі з очима й зубами.

Але це, звісна річ, не зупинило Арію. Одного дня вона з’явилася з розкуйовдженими косами й у вимащеному болотом одязі, зате з широчезною усмішкою на довгому конячому виду, притискаючи до грудей розтріпаний оберемок пурпурових і зелених квітів для тата. Санса все сподівалася, що той звелить Арії бути чемною і поводитися, як справжня шляхетна леді — як їй і належиться, але він нічого не сказав, тільки обійняв її і подякував за квіти. І після цього вона стала поводитися ще гірше.

А потім з’ясувалося, що оті пурпурові квіти називаються отруйні цілунки, і в Арії на руках з’явився висип. Санса думала, що бодай це чогось навчить сестру, але Арія тільки сміялася, а наступного дня натерла руки багнюкою, наче якась неграмотна селючка з боліт, і все тільки тому, що її друг Майка сказав, що від багнюки руки припинять свербіти. А ще в неї на руках і на плечах були синці — і свіжі багряні, і старі зеленкувато-жовті плями,— Санса бачила, коли Арія роздягалася перед сном. Хто їй наставив тих синців, тільки Семеро знають.

Арія й далі розчісувала пелехи Наймірїї і цокотіла про те, що встигла побачити дорогою на південь.

— Тамтого тижня ми знайшли сторожову башту з привидами, а перед тим погналися за табуном диких коней. Ти би бачила, як вони тікали, коли занюхали Наймірію!

Вовчиця крутнулася в її руках, і Арія її насварила:

— Припини, мені ще другий бік вичісувати, ти вся брудна.

— Тобі не можна від’їжджати від валки,— нагадала їй Санса,— тато казав.

— А я далеко і не від’їжджаю,— знизала плечима сестра.— Та й Наймірія всякчас зі мною. Іноді цікаво проїхатися поряд з возами й побалакати з людьми.

Санса добре знала, з якими людьми так полюбляє поговорити Арія: зі зброєносцями, грумами, служницями, старезними старими й голими дітлахами, а ще з вільними вершниками непевного походження, гострими на слівце. Арія могла швидко потоваришувати з ким завгодно. А її Майка — то взагалі гірше не вигадати: син різника, тринадцятирічний дикун, який спить у м’ясному фургоні й смердить різницею. Від самого погляду на нього Сансі робилося зле, але Арія, схоже, надавала перевагу йому перед сестрою.

Сансі вже уривався терпець.

— Ходімо зі мною,— твердо звеліла вона сестрі.— Королеві відмовляти не можна. Септа Мордейн чекатиме на тебе.

Не звертаючи на неї уваги, Арія добряче сіпнула гребінь. Від болю Наймірія загарчала й відскочила.

— Ану вертайся сюди!

— До чаю подаватимуть лимонний пиріг,— розважливо, як доросла, переконувала сестру Санса. Леді потерлася їй об ногу. Санса почухала її за вухом, як та любила, і Леді присіла біля неї, спостерігаючи за тим, як Арія ганяється за Наймірією.— Кому охота їхати на старій смердючій коняці, пітніти й заробляти собі синці, коли можна відкинутися на пухові подушки і їсти пироги в товаристві королеви?

— Мені не подобається королева,— спокійно повідомила Арія. Санса затамувала подих, вражена тим, що Арія наважилася таке сказати, але її сестра, наче нічого не було, защебетала далі.— Вона мені навіть Наймірію не дозволить узяти з собою.

Застромивши гребінь за пояс, вона погналася за вовчицею. Наймірія сторожко спостерігала за тим, як наближається хазяйка.

— Королівська карета — не місце для вовків,— сказала Санса.— Та й ти знаєш, що королівна Мірселла їх боїться.

— Мірселла ще зовсім дитина.

Арія ухопила Наймірію за шию, та не встигла витягнути гребінь, як деривовчиця вивільнилася й відстрибнула геть.

— Капосна вовчиця! — крикнула