Читати книгу - "Числа Харона"

й сповнені ненависті речення, які за намірами Едварда повинні були з’явитися в пресі й знищити його ворога.

Шановні Читачі, — Попельський намагався будувати якомога дошкульніші фрази, — Вам, звичайно, відома приказка «із пристрастю неофіта». Вона означає пристрасть, з якою новонавернений член якогось братства чи секти нищить своїх колишніх однодумців. Спробуймо поширити цю приказку на позарелігійну сферу. Тоді це будуть палкі переконання переслідувача, що нападає на людей, які раніше були його ближніми. Як і будь-який фанатизм, такі дії неофіта повинні викликати нашу зневагу. Вони є мало вишуканими, а в добре вихованих колах така поведінка не вважається comme il faut[49]. Неймовірно огидним є новонавернений, який перекреслює пам’ять про власне походження й гнобить земляків. Германізований або русифікований поляк, котрий переслідує під час окупації одноплемінців, є виродком. А як оцінити антисемітизм зденаціоналізованого вихреста по відношенню до юдеїв? Відповідь проста: це така сама підлота.

Попельський витягнув записника і, не зважаючи на погойдування й підстрибування екіпажа, які Едвард відчував на своїй незагоєній спині, нотував влучні фрази.

Найогиднішим аспектом антисемітизму єврея, — квапливо писав Попельський, — є використання цих поглядів у політиці. Антисемітизм є упередженням, гідним осуду, але єврейський антисемітизм — це просто щось неймовірне! Тому не може не викликати зневаги в будь-якого мислячого громадянина Польщі граф Юзеф Бекерський, який створив собі політичний щит з русофілії та антисемітизму, і на раменах націоналістів прагне потрапити до сенату, а в кожному співбесіднику вбачає жида, хоча сам є ним. Так, так, Шановні Читачі, мати графа, Ганна Бекерська, de domo[50] Липовська, насправді звалася Хая Лейбах! Я пишу це не для того, щоб глузувати з літньої пані, чи, Боже борони, принижувати, ні! Пишу лише про ганьбу для розуму й виродження духу, риси, притаманні її синові-неофіту! Він міг не хизуватися своїм походженням, не розповідати про нього у своїх колах, оскільки це було б серйозною перешкодою для його становища, що, зрештою, прикро в наш демократичний час! Але він не повинен також нападати на своїх братів. Це справді огидно!

Попельський закрив записника й глибоко замислився, як краще використати інформацію, отриману за допомогою архіваріуса, пана Юзефа Лопушняка. Звичайно, можна було б знищити Бекерського завдяки ліберальній і навіть націоналістичній пресі, бо ж граф вочевидь і тут нажив собі ворогів, для яких його лист буде просто подарунком. Та чи може він, Попельський, так вчинити? «Ким я стану? — думав Едвард. — Звичайним донощиком, дрібним падлюкою, який, сховавшись у криївці, стріляє з рогатки, а тоді хихоче від задоволення, бо набив комусь ґулю! Людина честі так не вчинить! Але хіба псевдограф Бекерський був людиною честі, коли напав на мене зненацька з ордою своїх російських собак, а потім познущався й принизив?! Та з іншого боку — невже із тварюкою треба поводитися негідно лише тому, що він потвора?! Невже навіть найогидніший суперник не заслуговує на повагу бодай тому, що це право кожної людини?».

Не розв’язавши цієї етичної проблеми, Попельський висів з екіпажа біля Єзуїтського саду і вбіг до квартири. Служниця Ганна відчинила йому й багатозначно кивнула на двері кабінету. З кухні линув запах кави й дріжджового пирога, у ванній булькотіла вода. Ці приємні звуки й аромати не приспали чуйності Попельського. Очі Ганни промовляли: «У кабінеті на вас чекає хтось чужий».

Едвард розчахнув двері так рвучко, що портьє Вацлав Круль, який сидів за його письмовим столом, аж підстрибнув. Проте миттєво заспокоївся й ледь скоса глянув на господаря кабінету. Гість вочевидь аж нетямився від обурення. Його впертий, нахабний погляд і вишкірені в гримасі зуби зі срібними коронками, не віщували нічого хорошого.

— Добридень, пане Круль, — мовив Попельський. — Хіба це гарно, отак займати місце господаря за письмовим столом? Крісло для моїх відвідувачів ондечки! — І він показав рукою на великий фотель, оббитий зеленим плюшем.

Нічний портьє не озвався жодним словом. Попельський напружив м’язи так, що цей рух болісно озвався в спині. «Ця людина явно має погані наміри, а в мене все болить. Чи здатен я з ним упоратися? Де мій пістолет? Чи нічний портьє має достатньо сил, щоб убити? Хіба працівник архіву може вбити? Забити цвяхом стару смердючу ворожку й задушити жидівську шльондру?».

І враз Попельський зрозумів помилку, яку зробив, прийшовши до архіву. Тепер треба було неодмінно це виправити. Мусив отримати від Круля відповідь на питання, яке не давало йому спокою від ранку.

— Будь ласка, сидіть за моїм столом, — почав він спокійним голосом, умощуючись у кріслі. — Ви мій гість, а гості повинні сидіти на почесному місці. Може, вип’єте кави чи лимонаду...

— Я ни є ваш гість, — в очах Круля згасли зловісні вогники. — Прийшов-им, аби вас збештати[51].

— Чому? — щоб приховати зніяковіння, Попельський простягнув старому портсигар, але той заперечно похитав головою.

— Я чулувік простий, — Круль поклав на стіл уповноваження Попельського. — Я вам пувірив на фест. А ви мине збайдурили[52]! Півгодини тому дзвонить телефон, і пан Соммер мині каже про ваш правдивий документ, кутрий рихтик приніс якийсь пуліцай. А це, — посунув він столом аркуш паперу, — фальшивка. А ви більши ни пуліцай. А я повірив-им. Мине можуть на збитий писок з руботи викинути! Сім років пропрацював-им! Через вас!

Попельський подумки проклинав свою розсіяність, яку міг назвати, швидше, сліпим математичним інстинктом. Саме він спричинявся до того, що його розум миттєво реагував, щойно натрапляв на графічний або звуковий відповідник будь-якого числа. Навіть, якщо Попельський думав про те, що його найдужче захоплювало, тобто про улюблених античних авторів чи принади жіночого тіла, варто було побачити на вивісці чи почути якийсь числівник, й Едвард негайно несвідомо зосереджувався на ньому. Тепер це була кількість років, які Круль пропрацював у магістраті. При цьому Попельський цілковито забув, що хотів запитати того про певну важливу річ. Так чи сяк, портьє треба було чимсь задобрити.

— Перепрошую, пане Круль, — Попельський схилив голову, — і запевняю, що ніхто вас не звільнить з роботи. Це моя провина, я вас ошукав, але ви не винні в тому, що не помітили підробки. Адже раніше ви нічого схожого не бачили! Зате знали, хто я такий. От і повірили мені. Саме так я все поясню вашому начальникові, пану Соммеру. Іще нині. Отож не переймайтеся, пане Круль. Вип’єте кави або лимонаду? Може, сигаретку?

— А відки я знаю, жи то