Читати книгу - "Числа Харона"

ни голодні кавалки[53]?! — портьє різко підвівся. — Я свій гонор маю. Я ни ошуканець, як ви.

І тоді Попельський пригадав собі, про що хотів довідатися із самого ранку від свого співрозмовника.

— Ви можете дати мені ляпаса, пане Круль, і таким чином мене покарати! — Попельський підхопився й сперся долонями об стіл. — Ну, сміливо, бийте в морду! Не бійтеся! Але перш ніж ви це зробите, скажіть мені дещо. Це може бути неоціненним для мого слідства. Я співпрацюю з поліцією як консультант! — Спантеличений портьє подивився на обклеєну пластирем щоку свого співбесідника, яку той йому підставляв, а тоді важко сів і простягнув руку до портсигара. — Коли я прийшов до архіву, то передусім мав у вас дещо запитати, — із ніздрів Попельського вирвалися два снопи диму. — Я збагнув це сьогодні вранці, коли вас уже не було. Я проваджу певне розслідування. Мушу дізнатися, чи реєстраційні книги переглядав якийсь математик, чи ні. Шукав, як дурний, когось поза архівом, хто брав би книги з вашого відділу... Витратив цілісіньку ніч на ялові пошуки. Мені й на думку не спало цілком очевидне припущення, що поміж чиновниками є той, хто міг би позичати книги потай, без формуляра! А навіть, якби він і заповнив формуляр, то їх однаково викидають до макулатури! Працівник архіву, пане Круль, який знає математику! Скажіть мені, чи є у вас такий?

— Ну, та певне, — портьє примружив очі від диму. — Був такий. Пан Леон Буйко. Він муїй Казі, дочці, значить, уроки давав. Мала ніяк ду рихметики гулуви ни мала...

— А він дуже вбогий? Сім’ю має? Мусить підробляти уроками? — запитав Попельський, пригадавши собі епітет «бідолаха», яким Байдикова окреслювала свого коханця.

— Ну, та бідний він був потому, як си звільнив... Ніхто ни знаї, чого він так зробив...

— Він самотній?

— Так, холостяк.

— Жид?

— А де там... Ви коли чули, жеби мехідрис[54] називався Буйко? То наш... Поляк, значить...

— І найважливіше, — Попельський перевів подих. — Де він мешкає?

— А на Садовницькій.

— На Садовницькій, кажете, на Садовницькій... — вена на шиї Попельського почала пульсувати.

Таке траплялося завжди, коли він відчував наближення розгадки, за мить у його розумуваннях відбудеться злам, і все стане зрозумілим і чітким.

— Де це? — прохрипів він.

— Перепрошую, що мимоволі підслухала, — з вітальні почувся голос Леокадії. — Віднедавна Садовницька офіційно зветься Задвужанська.

Попельський влетів до вітальні, мов вихор. Леокадія, вбрана в хатнє плаття, переглядала «Модну пані». Едвард схопив її в обійми, підніс догори й закружляв із кузиною на руках. Її порожевіле після ванни обличчя пахло кремом. Цілуючи Леокадію в обидві щоки, Попельський уловив легенький аромат тальку.

— Дякую тобі, люба Льодзю! Мені дуже допомогли твої знання львівської топографії!

Ледь спохмурнілий Вацлав Круль стояв на порозі вітальні, готовий піти, і зневажливо дивився на пару, що обіймалася. Леокадія весело сміялася. «Воно й не дивно, що весь Львів каже про них, буцім вони живуть на віру», — подумав нічний портьє.

— А можи, мині би теж належалося «дякую»? — знехотя буркнув він і пішов, не попрощавшись.

VI

Едварда Попельського розбудило веселе щебетання Ренати. «Певне, говорить по телефону з якоюсь подружкою, — подумав він у напівдрімоті, — мабуть, тією жвавою блондинкою, з якою вона мешкала. Певне, домовляються про ménage à trois. А хто в головній ролі? Я сам! Це шаленство, коли тебе вшановують водночас дві жінки!».

Відчув сильне збудження, а за мить — таку саму сильну відразу до самого себе. Лежав у власному ліжку, а в щебетанні, котре долинало з передпокою, упізнав голос рідної дитини.

Підвівся на ліктях і роззирнувся кабінетом. Погляд помандрував по корінцях книжок за скляними дверцятами величезної книжкової шафи. Це повернуло його до дійсності. Сонні любовні марення зникли. Енциклопедії Брокгауза й Оргельбранда були, наче гімн на честь людського розуму. Солідні, оправлені в темні палітурки томи «Thesaurus Linguae Latinae» розповідали йому про безсмертя духовного світу, куди він потрапив, перетнувши поріг станіславівської класичної гімназії. Про найважливіше нині завдання нагадували невеликі підшивки «Deutsche Schachzeitung»: на їхніх корінцях палітурник витиснув шахівницю, що скидалася на магічні квадрати. Так думка про палкий ménage à trois зникла під впливом повіву холодного розуму. Аполлон переміг Діоніса.

Попельський устав з ліжка. Тонка шовкова піжама була мокрою від поту. Вологою очною пов’язкою витер голову, розсунув штори й відчинив вікно. Та в кімнаті не стало прохолодніше, а зміна полягала хіба в тому, що до приміщення вдерся сморід переповненого смітника, розжареного на сонці толю, упереміш із ароматом акації, яка розквітла на подвір’ї.

Попельський випив склянку холодної м’яти, накинув на плечі халат і вийшов до передпокою. Пригорнув Риту, яка стрибала й кружляла, мов дзиґа. Подих малої пахнув льодяниками. Едвард поцілував Леокадію в щоку, вдихнувши її теплі ванільні парфуми. Тоді цмокнув у руку служницю Ганну Півтораніс, від якої линув запах пирога й крохмалю.

Такою поведінкою він хотів приглушити занепокоєння, котре мучило його від самого пробудження, коли голос своєї дитини він переплутав із голосом Ренати Шперлінг.

— Ідіоте, — сказав він собі у ванній, зішкрябуючи бритвою колючу щетину, — зараз ти підеш до підозрюваного, на чию провину вказують аж три речі. Любу Байдикову вбив її коханець, математик, що мешкає на Задвужанській, і якого вона називала «мій бідолаха». Ним може бути Леон Буйко. Далі: він працював у відділі реєстрації населення й міг там безперешкодно переглядати книги в пошуках осіб із гематрією 68. Ти семимильними кроками наближаєшся до вбивці! Зосередься на цьому! Не думай про акробатичні трюки жидівської шльондри, яка перетворила тебе в ліжку на покірну маріонетку!

Останні слова схвилювали його так сильно, що він натиснув пальцем на опух на обличчі. Біль просвердлив щоку і ясна.

«Так мені й треба!», — подумав Попельський. Сів на краєчку ванни, важко дихаючи. Ладен був убити кожного, хто назвав би Ренату Шперлінг «жидівською шльондрою».

Попельський поснідав без апетиту, тоді старанно одягнувся. Убрав нового костюма й кремову сорочку, котру будь-який прихильник традиційних білих сорочок і целулоїдних комірців, що їх слід було носити незалежно від погоди й пори року, вважав би неймовірно екстравагантною. Розстебнув два верхні ґудзики й комір сорочки виклав поверх піджака. Не переймався тим, що у вирізі видніло скуйовджене волосся на грудях. Може, воно й справді виглядало нескромно, можливо, як казала Леокадія, це було