Читати книгу - "Білий домініканець"

здійснити подвиги і випробувати їхній вплив на собі! Хіба вони встигли б усе це зробити, якби самі стали творцями нових світів?

«Варто тобі рукою посягнути і ти торкнешся лику своєї коханої!» — щось палко вабить мене, проте стає лячно при думці, що дійсність і фантазія — то одне й те саме. Жах останньої істини шкіриться мені в обличчя!

Ще болючіше, ніж думка про те, що можеш упасти жертвою демонічної одержимості або борсатись у безберегому морі божевілля й галюцинацій, дошкуляє мені усвідомлення того, що дійсності нема ні тут, ані потойбіч!

Я згадую про ту страшну фразу: «Ти бачив сонце? — що її кинув одного разу мій батько, коли я повідав йому про свою мандрівку в гори. — Хто не бачить сонце, той покидає мандрувати; він вступає у вічність».

«Ні! Я хочу лишитися мандрівником і знову побачити тебе, тату! Я хочу злучитися з Офелією, а не з Богом! Я прагну нескінченності, а не вічності! Я хочу, щоб те, що я навчився сприймати своїми духовними органами — бачити й чути духовними очима і вухами, я міг і справді почути звичайними органами. Я відмовляюся ставати Богом, увінчаним вищою творчою силою. З любові до вас я хочу залишитися сотвореною людиною. Я хочу розділити з вами життя нарівно!»

Наче боронячись од спокуси, я у запалі сягаю руками і стискаю руків’я меча:

«Я здаюся на твою допомогу, Магістре, на тебе упевняюся. Стань творцем усього довкола мене!»

Моя рука так ясно намацує риси обличчя на руків’ї меча, що мені здається, ніби переживаю їх у глибинах моєї душі. Це водночас і бачення, і доторк: спорудження мого вівтаря, в якому зберігатиметься найвища святість. Звідси б’є таємнича сила, яка дістається вглиб речей і вдихає в них душу.

Я ніби чую слова, що говорять: «Лампа, що стоїть там, на столі, — це образ твого земного життя. Вона освітлює келію твоєї самотності. Ось зараз вона перетворилася на якесь димувате видиво, втім, у ній ось-ось скінчиться олія».

Мені кортить вийти надвір, зараз, коли ось-ось прийде час Великого Побачення. Сходи ведуть мене на плаский дах, на якому хлопчатком я частенько ховався від усіх і засиджувався, споглядаючи зачаровано за тим, як вітер обертає хмари на білі обличчя й фігурки драконів.

Я деруся вгору і вмощуюся на перила.

Піді мною — місто, сповите нічною темрявою.

Вся моя минувшина, образ за образом, підноситься в мені і боязко горнеться до моєї душі, ніби благаючи мене: «Збережи мене, візьми з собою, щоб я не вмерла, не запала в непам’ять і приходила б тобі на думку, жила з тобою».

Скрізь на обрії блимають мигавки, ніби променисті пильні очі велетнів! Вікна і дахи будинків відбивають їхні вогненні спалахи, зрадницьки освітлюючи мене, наче промовляють: «Ось, ось, ось стоїть той, кого ти дошукуєшся! Ти повбивав моїх слуг, наразі йду вже я!» — шириться повітрям виття звіддалік. Я згадую про Владу Пітьми і те, що мій батько говорив про її ненависть.

«Нессове вбрання!» — шипить вітер і шарпає мою одежину.

«Так!» — заглушливо гуркоче грім.

«Нессове вбрання, — правлю за ними я, снуючи думки, — Нессове вбрання?»

Потім мертва тиша і дожидання. Буря й блискавка радяться, що ж їм робити.

Раптом унизу голосно заклекотіла річка, наче прагнучи мене попередити: «Мерщій до мене, в долину! Ховайся!»

Я чую, як налякано шепотять дерева: «Наречена вітру з руками душогуба! Кентаври Медузи, дикі влови! Попригинайте голови, їде вершник з косою!»

В моєму серці б’ється всерадість: «Я чекаю на тебе, мій жаданий вершнику!»

Дзвін на церкви застогнав, наче його поцілив незримий кулак.

У полисках блискавки запитливо спалахнули хрести на цвинтарі.

«Так, мамо, я вже йду!»

Десь вітер розчахнув вікно, і шибка, подрібнено верескнувши, розбивається на бруківці: ось він, смертельний жах речей, створених людською рукою.

Що це? Невже місяць зірвався з небес і блукає довкола? У повітрі суне біла розпечена куля, завмирає, опускається, знову злітає, метається туди-сюди безцільно і миттю вибухає зі страшенним тріском, наче охоплена люттю якогось навіженства. Земля здригається від дикого жаху.

Звідкись виринає нова куля; обшукує міст, поволі, крадькома котиться обгородами, огинає стовп, з ревом хапає його і спалює.

«Кулясті блискавиці!» Про них я читав у книгах мого дитинства, а списані у них загадкові рухи, які багато хто вважає вигадкою, наразі розгортаються навіч! Сліпі створіння, зліплені з електричної сили, вибухівки космічних безодень, голови демонів без очей, рота, вух і носів, піднеслися з небесних і земних глибин, вихори, що кружляють навколо осердя ненависті, напівсвідомо, не маючи органів чуття, шукають нових жертв, аби вилити на них свою руйнівну лють!

Якою страшною силою були б ущедрені ці кулясті блискавиці, якби перенялися вони людським видом!

Невже безмовне моє питання принадило одну з них, цих розпечених куль, яка раптово збочує зі шляху і летить просто до мене?

Куляста блискавиця ковзає вздовж паркану, потім підноситься понад стіною, влітає в одне відкрите вікно, щоб умент з’явитися в іншому, витягується, і вогненний стовп пробиває кратер у піску з неймовірним гуркотом, аж будинок ходить ходором і пилюга хмарою шугає до мене.

Її світло, сліпуче, наче біле розпечене сонце, обпікає мені очі. Мою фігуру на мить вихоплює з темряви таке яскраве світло, що полиск її я чітко бачу навіть крізь заплющені повіки, і він глибоко закарбовується у моїй свідомості.

«Ти бачиш мене нарешті, Медузо?»

«Еге ж, я бачу тебе, проклятущий!» — І червона куля виривається з-під землі.

Наполовину засліплений, я відчуваю: вона чимраз більшає: мить, і куля проноситься над моєю головою метеором безмежної люті.

Я простягаю свої руки: невидимі долоні захоплюють їх у орденському «потиску», беруть мене у живий ланцюг, який сягає нескінченності.

Усе тлінне в мені вигоріло, перетворене смертю на пломінь життя.

Я стою, випростаний, у пурпуровій мантії вогню, а на боці — меч із кривавика.

Я назавжди розпустив своє тіло на меч.

Про автора й перекладача

ҐУСТАВ МАЙРІНК (1868—1932) — визначний австрійський письменник-експресіоніст, драматург і перекладач. Він — автор книг оповідань «Гарячий солдат» (1903), «Орхідея. Дивні історії» (1904), «Кабінет воскових фігур» (1907), «Чарівний ріг німецького обивателя» (1909), «Фіолетова смерть та інші оповідання» (1913), «Кажани» (1916), романів «Ґолем» (1914), «Зелене обличчя» (1916), «Вальпурґієва ніч» (1917), «Білий домініканець» (1921) та «Ангел західного вікна» (1927).

ІГОР АНДРУЩЕНКО — український перекладач. В його перекладі окремими книгами вийшли: з німецької — Йозеф Рот «Білі міста» (1998), Ґустав Майрінк «Вибрані новелі»