Читати книгу - "Голова Мінотавра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роздумуючи, якими б то словами задобрити комісара Холеву, зустріч із котрим мала відбутися опівдні, Попельський вискочив на засніжений тротуар з екіпажу, що вже був зупинився. Мокк прочумався від легенької дрімоти й кліпав очима. Вони стояли біля кам’яниці під номером 10 на вулиці Ставовій. Над входом до під’їзду була вивіска з написом: «Бюро шлюбного посередництва „Матримоніум“» і зображенням голуба в безглуздому мереживному комірці, котрий тримав у дзьобі з’єднані обручки.
Бюро містилося на другому поверсі, а його вікна виходили на маленьке подвір’я. Пані Клементина Новоземська, яку Попельський попередив про візит телефоном, уже на них чекала. Це була огрядна пані десь під п’ятдесят, зі старанно вкладеною зачіскою, ретельним макіяжем, убрана в дорогий смугастий вовняний костюм. На шиї виднів такий самий мереживний комірець, як і в голуба. Голос мала тихий і спокійний, усмішку — делікатну, але сповнену гідності. Важко було уявити собі кращу особу, щоб очолювати бюро «Матримоніум». Вона сиділа за масивним столом із червоного дерева, за її спиною стояла велика шафа, заповнена течками з вигадливими металевими позолоченими ріжками. Офіційну атмосферу контори трохи пом’якшували два горщики із гвоздиками.
Оскільки пані Новоземська не розмовляла німецькою, Мокк збирався відразу попрощатися з Попельським і почекати на нього в одній з поблизьких кнайп, де він згасив би вогонь похмілля чудовим окоцімським пивом, яке так йому смакувало. Та незважаючи на те, що Попельського із Мокком об’єднував брудершафт, Едвард не надто добре вивчив його й не знав, чи можна Ебергардові довіряти й чи справді той зупиниться на одному чи двох кухлях. Навпаки, він гадав, що німець може добряче напитися й знову кудись завіється, як у неділю. Тож комісар попрохав Мокка, аби той залишився в бюро. Помітивши стурбованість Попельського, пані Новоземська подала йому чудову ідею: зацікавити «німецького друга» фотографіями самотніх жінок. Той радо погодився, сів у маленькій, світлій вітальні, де пахло якимись парфумами, і з великим зацікавленням почав переглядати оголошення й фото жінок.
— Спасибі вам за чудову ідею, — усміхнувся щиро втішений Попельський.
— Ах, чоловіки — наче діти, — пані Новоземська відповіла йому чарівною усмішкою. — Досить дати їм якийсь альбом із вродливими дівчатами, і вони миттєво заспокоюються, наче малі хлопці, котрі роздивляються поштові марки.
— Атож… атож… — Попельський сів, заклавши ногу на ногу. — Ви ж знаєте, що мене до вас привело? Я пояснив це вам телефоном. Ми з паном кримінальним директором Ебергардом Мокком із Бреслау розшукуємо небезпечного злочинця, котрий, видаючи себе за аристократа, баламутить добрих, скромних дівчат. У вашій фірмі був хтось схожий?
— Напевно, я вас погано зрозуміла, — усмішка зникла з обличчя пані Новоземської. — Але й під час нашої телефонної розмови я не обіцяла, що відкрию вам якусь таємну інформацію про моїх клієнтів. І все-таки ви прийшли розпитувати в мене про них! Отже, заявляю рішуче: я нічого вам не скажу. І все.
Пані Новоземська підвелася, показуючи цим Попельському, що розмову закінчено. Попельський також підвівся. Він був упевнений, що поставив їй погане запитання, задовге й незрозуміле. А слід було запитати значно коротше й простіше. Так він і вчинив.
— Марія Шинок, двадцяти років, була вашою клієнткою?
— Ви мене, певне, погано зрозуміли, пане комісаре, — холодно відповіла власниця бюро. — Я нічого вам не скажу про своїх клієнтів чи клієнток! На все добре!
— Справді? — Попельський насилу опанував себе. — Тоді я взагалі вас не проситиму, а вилучу документи вашої фірми. Заберу їх із собою до комендатури, перегляну й дізнаюся про все, що мені треба. Саме так я й зроблю, — підвищив він голос, — причому негайно! Ваша реакція свідчить, що ви щось приховуєте! І я взагалі з вами не розмовлятиму, бо маю підозру, що ви брехатимете! Я вилучаю документи й край! А могло все бути так просто й спокійно…
— Якщо ви хочете вилучити справи, — Новоземська навіть не підвищила голосу, зате її огрядна фігура перекрила дорогу до заскленої шафи, — вам доведеться застосувати до мене силу. Бо добровільно я нічого не віддам! Окрім того, зараз я викличу поліцію! У нас тут несілезькій поліції нема чого робити!
Попельський ляснув себе по свіжо поголеній голові. Він не знав, як виглядає комісар Зигфрід Холева, але добре уявив собі його. Напевне, він товстий, похмурий і його легко розгнівати. Носить затісні комірці й позолочений ланцюжок для годинника. Зараз він, певне, утирає вуса, випивши склянку пива після сніданку й гострить зуби на якогось там поліцейського зі Львова, котрий на чужій території пхає носа в чужі справи. Попельський уявив собі таку картину: разом із Мокком вони заходять до кабінету комісара Холеви. У руках — купа течок пані Новоземської, а за ними — вона сама, напевне, шанована тут громадянка, котра репетує й кидається з пазурами на своїх переслідувачів. А тоді Попельський доповідає Холеві: ми будемо разом вести закрите слідство. Відігнав похмурі видіння. Новоземська переможно посміхалася, а Мокк визирав з вітальні, стурбований підвищеним тоном колеги. На його колінах покоївся альбом із пропозиціями від жінок. Попельський глянув на Мокка й умостився на канапі. Закурив цигарку й усміхнувся крізь дим до пані Новоземської.
— Скільки становить ваша винагорода, мадам? — спитав він. — Винагорода за одруження такого чоловіка, як я.
— Ви вирішили мене підкупити? — незважаючи на суворе обличчя, власниця бюро теж сіла.
— Ні. Я хочу стати вашим клієнтом. Я ж бо дуже гарна партія. Самотній, заможний удівець, п’ятдесят два роки…
— А далі що? — на обличчі його співрозмовниці знову з’явилася легенька усмішка.
— Отож-бо! Що далі… — Попельський дмухнув димом на пальму, що стояла поруч. — Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голова Мінотавра», після закриття браузера.