Читати книгу - "Голова Мінотавра"

пропоную вам комерційну угоду. Ви запишете мене у свою книгу, а потім я перегляну альбом, що його зараз дивиться кримінальний директор. Може, виберу якусь пані? Можливо, зустрінуся з нею тут, у цій затишній вітальні? Я добре заробляю. Я б щедро заплатив за моє майбутнє подружнє щастя… Але спершу ви повинні щось про мене знати. Запитуйте! Та після кожного вашого запитання я поставлю своє, а ви мені відповісте. Питання за питання, шановна пані.

— Ви й так мені не повірите! На всі ваші запитання я відповім: не знаю, не чула. І що ви мені зробите?

— Я стану вашим клієнтом лише у випадку правдивих відповідей. Ви нічим не ризикуєте. Ви мені допоможете, а я дам вам можливість знайти мені дружину. Це звичайна річ.

Пані Новоземська мовчки дивилася на Попельського. Тим часом на її столі задзеленчав телефон, але вона не піднесла слухавки.

Знудьгований Мокк відклав альбом з фотографіями. За вікном сипав сніг, укриваючи білим покривалом купку вугілля, котре якийсь чоловік укидав лопатою до льоху.

Телефон знову задзеленчав. Новоземська взяла трубку і якусь хвилину розмовляла французькою.

— Прошу вибачення, пане комісаре, мушу зателефонувати, у мене сьогодні важлива зустріч, — вона набрала номер і кілька хвилин знову розмовляла мовою Декарта.

Потім сіла, сплівши пальці.

— Дуже перепрошую, пане комісаре. Один чужинець саме прибув до Катовиць. Він шукає дружину польку, і здається, я дещо для нього маю. — Вона несміливо посміхнулася. — Для вас теж дещо є. Важлива, як мені здається, інформація про Марію Шинок. Але я розповім про це завтра, о шостій вечора. Після трьох ваших побачень з моїми клієнтками. Треба дати шанс Амурові.

— Але ж ви про мене нічого не знаєте, — запротестував Попельський. — Що ви скажете про мене цим жінкам?

— Мені відомо про вас досить багато, — пані Новоземська знову стала лагідною й приємною. — Невже вам здається, що пропрацювавши понад двадцять років у бюро, я не розуміюся на чоловіках? То як? Я запрошую вас завтра о третій пополудні. Першою жінкою буде пані доктор Фридеріка Пшибілла, сорокарічна дантистка. Будь ласка, ось її фото та світлини інших жінок.

Попельський підвівся, згасив цигарку й підійшов до столу власниці. Він умів піднімати горішню губу, показуючи, наче пес, гострі ікла, умів примружувати очі так, що його обличчя нагадувало морду розлюченої горили. Він умів навіть розширювати ніздрі зламаного носа, і тоді схожість із горилою ставала разючою. Усе це він робив, коли його про це прохали й часто розважав таким чином маленьку Риту. Зараз комісара не треба було просити про це.

— Ви про мене одного не знаєте, мадам, — з гортані Попельського долинав дивний свист. — Я звідси нікуди не піду. І ви мені розповісте зараз усе, інакше я розвалю цю шафу на друзки! Зрозуміло тобі, ти, стара шльондро?

Отож пані Клементина Новоземська розповіла йому про Марію Шинок і про того, хто нею цікавився. Власниця бюро знала, що сталося б, якби вона відмовилася. За двадцять років роботи вона таки добре вивчила чоловіків.

Катовиці, понеділок 1 лютого 1937 року,

полудень

У Мокка з Попельським було чимало спільного. Обидва легко гнівалися, обидва були педантичними, володіли класичними мовами, обожнювали шахи, бриджа, догоджали шлункові й не цуралися товариства жінок легкої поведінки. Була в них іще одна спільна риса: нетерплячість. Найчастіше вона виявлялася в них, коли доводилося довго чекати на замовлення в ресторані. Тоді обоє роздратовано сопіли, викурювали купу цигарок, постукували пальцями по стільниці, щохвилини кликали офіціанта, чухали потилицю, одним словом, готові були будь-якої миті вибухнути.

Проте зараз, сидячи в ресторані «Ельдорадо» на вулиці З Травня, поліцейські не лише забули про час, але й не могли пригадати, що замовили на обід. Мокк уважно слухав Попельського, намагаючись не пропустити жодного слова з його розповіді:

— Марія Шинок принесла пані Новоземській якісь заощадження в мішечку й попрохала записати її до списку й вмістити в загальнопольських газетах таке оголошення, — тут Попельський глянув на один із двох аркушів паперу, які дала йому власниця бюро. — «Попелюшка чекає свого казкового принца. Скромна, працьовита й вродлива панна двадцяти років шукає статечного, заможного й культурного пана, якому вона готова віддати все, що найбільше цінує шанувальник домашнього вогнища». Через два тижні до бюро надійшов ось цей лист, — він почав читати. — «Шановна Пані! Мене дуже зацікавило оголошення „Попелюшки“, уміщене за номером 142/37. Я радо познайомився б із цією панною. Через те, що впродовж кількох років я шукаю відповідну кандидатуру дружини, мені добре відомі шахрайства, які використовують деякі молоді особи, бажаючи здобути такого чоловіка, як я — доброго роду, маєтного, володаря шляхетського титулу. Я переконаний, що це не стосується Вашого шлюбного агентства. Усе ж я волів би не вдаватися в далеку, важку подорож, щоб потім розчаруватися. Тож дозволю собі запитати Вас, шановна пані: 1. Чи „Попелюшка“ — сирота? 2. Чи є вона чистою й незайманою? Для того, щоб мати приємність побачити Вас і познайомитися з „Попелюшкою“, на обидва запитання я повинен отримати ствердні відповіді. За інших обставин мені доведеться відмовитися від цієї дуже цікавої шлюбної пропозиції. Прошу писати „до запитання“ на найближче поштове відділення. З глибокою повагою, граф…» — тут Попельський вимовив якесь дивне, наче німецьке прізвище, й аж прицмокнув від подиву.

— Чому ти так здивувався? — запитав Мокк.

— Ні-ні, нічого… — Попельський на мить замислився.

— Звідки прийшов цей лист?

— Невідомо. Клементина Новоземська знайшла його під дверима своєї контори. Хтось його туди підкинув.

— Важка, далека подорож… — задумливо повторив Мокк слова з листа.

— Почекай, це лише початок, — Попельський підвівся зі стільця, наче спринтер на старті. — Новоземська відповіла ствердно на обидва запитання…

— А як вона встановила незайманість? Швейцара попросила перевірити?

— Ні, — Попельський вибухнув сміхом. — Я теж її про це запитав. І вона відповіла, що це взагалі не проблема… Напевне, їй можна вірити, бо незважаючи на свої бездоганні манери, вона нагадує мені колишню власницю борделю… Отож Новоземська написала графові, що дівчина — сирота і є незайманою, і той приїхав через кілька днів…

— І що? — Мокк так захопився, що навіть не глянув на офіціантку, котра поставила перед ними кухлі із живецьким пивом.

— Низький, худорлявий, десь під сорок, дуже вишукано вбраний…

— Ідеальний пан Ніхто, — урвав його Мокк. — Людина без будь-яких особливостей…

— Помиляєшся, — Попельський ковтнув пива. — Побачивши його пані Новоземська невимовно засмутилася, бо коли він увійшов до контори, відразу зрозуміла, що на цьому чоловікові нічого не заробить. «Неймовірно потворний», — ось її слова. Дозволь процитувати, я занотував усе, що вона казала.