Читати книгу - "Цензор снів"

ми на ці зваби не піддалися і вибрали комедію «Повернення Арсена Люпена» в «Muzi» на Третього Мая. Проходячи повз Ратушу, Ріта сказала:

— Ти чув про таку смішну легенду, що коли до лева торкнеться невинна дівчина, він загарчить? Ні? Дивно, бо це чоловіча легенда. Жодного разу, минаючи Ратушу, я її не пригадала собі та так і не переконалася в її правдивості. А тепер пізно, — вона засміялася і пригорнулася до мене.

— Може, йшлося не про фізичну невинність, а про духовну.

— Ой, не сміши. Де би ви, хлопи, вигадували щось на духовні теми.

До кінотеатру ми не дійшли, бо забаглося нам знову зачинитися в номері, ми замовили напої, і ця ніч була така ж прекрасна, як і попередня.

Наступного дня ми поїхали на Скнилів, де відбувся показ бомбардувальників, винищувачів та протилетунської артилерії

Наступного дня ми поїхали на Скнилів, де відбувся показ бомбардувальників, винищувачів та протилетунської артилерії. Я дивився з ностальгією, як летуни сідають до кабін, як злітають і зникають у небі, щоб облетівши Тернопіль, Станіславів, Дрогобич і Перемишль, повернутися до Львова. А головними вулицями міста рушила колона протилетунської артилерії, демонструючи в найлюдніших місцях справність гармат. Людей висипало безліч, жінки посилали повітряні цілунки й кидали квіти. Літаки, що пролітали над Львовом, скидали фільмові рекламки, які опадали пелюстками, а перехожі, переважно діти, ловили їх і розглядали. По обіді ми їздили на Залізну Воду, засмагали й купалися в басейні.

По обіді ми їздили на Залізну Воду, засмагали й купалися в басейні.

Хотілося, щоб ці світлі сонячні дні з Рітою тривали якомога довше, але вони закінчилися доволі швидко. Телеграма від Пріми повідомляла, що він приїде в суботу пізно ввечері. Отже, Ріта опиниться знову під його контролем. Здивувало, що повертається він із сином. Було таке враження, що забирав його вмирати до себе. Ми попрощалися пополудні. Мені було сумно, і я не знав, куди себе подіти. Згадав про Кулюса і подався до Кноблоха. В кнайпі було темнаво, в кутику хтось бринькав на гітарі, шинкар дрімав за шинквасом, сперши голову на руки. Кулюс, звісно, не зраджував своїх звичок і сидів у товаристві добряче п’яненьких ляль. Він радісно гукнув мені: «Сервус, Фуню», я махнув йому рукою і, наблизившись до шинкаря, легенько поштурхав. Голова його опала ще нижче, але він не прокинувся.

— Чекай, — сказав Кулюс і, зайшовши ззаду за шинквас, сам наточив пива.

Відтак я з гальбою сів за його стіл. Дівчата зиркнули на мене хмільними очима і, мабуть, пробували второпати, що я за птаха і чи не бачили мене раніше, але рівень їхнього сп’яніння з успіхом долав усі розумові потуги, врешті вони вимкнулися і дивилися в кут, звідки долинало бринькання.

— Швайнерів не потребуєш? — запитав Кулюс, демонструючи жменю пожмаканих банкнот.

— Поки що ні, — відказав я, — а тобі вдалося щось заробити?

— Йо, виграв у карти. Але знаєш, хочу вже якогось пурєдного діла. Розумієш? Такого, жиби раз — і на рік мати спокій. А краще на два роки.

— Ми вже мали з тобою спокій цілих три роки, — засміявся я.

— Е ні, до цюпи не хочу. Мусит бути справа хоч і не дуже чиста, але певна. Якщо скажеш брати банк, то не до мене.

— Не думаю, що Прімі йшлося про банк. Певно, щось делікатніше. Він бо ж знає, що я не кримінальник.

— Та і я не кримінальник. У мене на совісті іно штири пуляреси[72]. І то я їх забирав тіко після того, як бачив, жи фацетові жарівка в голові згасла. То шо, думаю, не заіваню[73] я, забере хто єнший, не? Ну, а кілька штриків майхром попід ребра — то, як гальбу вихилити, не? То як тре когось легонько погладити по каляпітрі[74], кажи — Кулюс згоден наперід... А ти читав? Нинька з Бригідок втекли троє оунівців, котрі з нами сиділи.

— Та йди! А хто?

Кулюс підсунув мені шмат газети, яка повідомляла про втечу Башука[75], Гайваса[76] і Канюка[77]. То були справді спритні хлопці, власне ядро нашої келії. Певно, на їхню втечу працювали всі.

Убивши зо дві години з Кулюсом, я вирішив навідатися до «Віденки». Йшов пішки, ще не звечоріло і з замарстинівських нір не повилазили темні типи. Коли наблизився до каварні, почув, що мене хтось кличе. Озирнувся і побачив сріблястий «Aston-Martin», з якого визирав Кисіль і манив мене пальцем. Палець був увінчаний гострим нігтем і масивним перснем з коштовним каменем. Я підійшов. Кисіль кивнув, щоб я сів до авта. За кермом сидів мордатий лакей, якого я першим зустрів біля брами в казино, він був тепер без перуки, і його вигляд близький до натурального не віщував нічого доброго. Кисіль сидів поруч водія упівоберта до заднього бамбетля, на який я вмостився. Він усміхнувся мені не надто добрим усміхом:

— Знаєш, колєсь, від недавнього часу мені перестали подобатися люди. Птахи подобаються, котики, песики подобаються, навіть мурашки... а дратують мене люди. І ті, що мене оточують, і ті, що десь далеко, не має значення. Усі прагнуть лише намахати. Нема нічого святого. Знаєш, недавно мене сильно зденервував мій рідний тесть. Приніс, курва, якогось гівняного перстеника з гівняним камінчиком і хотів ми втулити за фамільний діямант. Я не стримався. Не стримався і дав йому в чоло. А коли моя жінка кинулася з вереском до мене, я і їй дав у чоло. Думаєш, мені це було приємно? Признаюся чесно: нє. Так само мені не приємно було б дати ще й тобі в чоло. Бо ти, колєсь, хотів мене вробити в яя[78]. — Він видихнув клуби диму з ніздрів. — Коли ти пішов, я розпитав того свого крупика-дупика, що ти там мацав під