Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

відпрацював чесно, Ґеральте. Тепер — питання ціни. Кажи, чого ти хочеш.

— Зараз, — проказав Дані, мацаючи перев’язаний бік. — Питання ціни, кажете. Це я боржник, мені належить…

— Не перебивай мене, зятю, — примружилася Каланте. — Твоя теща не переносить, коли її перебивають. Запам’ятай це. І знай, що ніяким боржником ти не є. Так склалося, що був ти на кшталт предмету угоди, яку я уклала з Ґеральтом із Рівії. Я сказала, що ми квити, і не бачу сенсу вибачатися за це нескінченно. Але угода мене зобов’язує. Ну, Ґеральте. Твоя ціна.

— Добре, — сказав відьмак. — Прошу твій зелений шарф, Каланте. Нехай він завжди нагадує мені колір очей найчарівнішої з відомих мені королев.

Каланте засміялася і зняла з шиї смарагдове намисто.

— Ця блискітка, — промовила, — має каміння відповідного відтінку. Візьми її разом із приємними спогадами.

— Можна й мені сказати? — скромно запитав Дані.

— Але ж так, зятю, прошу, прошу.

— Я і далі вважаю себе твоїм боржником, відьмаче. Це моєму життю загрожував кинджал Райнфарна. Це мене забили б стражники, якби не ти. Якщо вже мова про якусь ціну, то я її і маю сплатити. Запевняю, що я це зможу. Чого ти хочеш, Ґеральте?

— Дані, — сказав повільно Ґеральт. — Відьмак, якому ставлять таке запитання, мусить просити, щоб його повторили.

— Я і повторю. Бо, бачиш, я твій боржник іще й з іншої причини. Коли там, у залі, я довідався, ким ти є, то ненавидів тебе й думав про тебе дуже погано. Вважав тебе сліпим, жадібним до крові знаряддям, кимось таким, хто бездумно й безпристрасно вбиває, витирає клинок від крові і перераховує гроші. А переконався, що професія відьмака й дійсно гідна поваги. Ти захищаєш нас не лише від Зла, що таїться у пітьмі, а й від того, що ховається у нас самих. Шкода, що вас так небагато.

Каланте усміхнулася. І вперше за цю ніч Ґеральт був схильним вважати, що це була натуральна посмішка.

— Добре сказав мій зять. Мушу і я до тієї промови додати два слова. Тільки два. Вибач, Ґеральте.

— А я, — промовив Дані, — повторюю. Чого ти хочеш?

— Дані, — серйозно сказав Ґеральт, — Каланте, Паветто. І ти, праведний рицар Турсеху, майбутній король Цінтри. Щоб стати відьмаком, треба народитися у тіні призначення, а таких народжується дуже мало. Тому нас так небагато. Ми старіємо, гинемо й не маємо кому передавати наше знання, наші здібності. Бракує нам наступників. А цей світ сповнений Зла, яке тільки й чекає, аби нас не стало.

— Ґеральте, — прошепотіла Каланте.

— Так, ти не помиляєшся, королево. Дані! Ти даси мені те, що вже маєш, але про що не відаєш. Я повернуся до Цінтри за шість років, щоб перевірити, чи призначення було до мене прихильне.

— Паветто… — Дані широко розплющив очі. — Ти хіба не…

— Паветто! — закричала Каланте. — Чи ти… Чи ти…

Принцеса опустила очі й почервоніла. А потім відповіла.

Голос розуму-5

— Ґеральте! Агов! Ти тут?

Він підвів голову від пожовклих шорстких сторінок «Історії світу» Родеріка де Новембра, цікавого, хоча дещо суперечливого твору, який вивчав відучора.

— Я тут. Що трапилося, Неннеке? Я тобі потрібен?

— Маєш гостя.

— Знову? Хто цього разу? Герцог Геревард власною персоною?

— Ні. Цього разу Любисток, твій приятель, той трутень і нероба, той жрець мистецтва, ясна і промениста зірка балади й любовного вірша. Як завжди, опромінений славою, надутий, наче свинячий пухир, іще й смердить пивом. Хочеш із ним побачитися?

— Звичайно. Адже це мій приятель.

Неннеке обурено стенула плечима.

— Не розумію я тієї дружби. Він твоя абсолютна протилежність.

— Протилежності притягуються.

— Схоже на те. О, прошу, підходить, — вказала вона рухом голови. — Твій славетний поет.

— Він справді славетний поет, Неннеке. Думаю, ти ж не твердитимеш, що не чула його балад?

— Чула, — скривилася жриця. — Аякже. Що ж, я на тому не розуміюся, може, вміння вільно перескакувати від зворушливої лірики до лайливого свинства — це, власне, і є талант. Менше з тим. Вибач, але я не складу вам компанії. Сьогодні не маю настрою ні на його поезію, ні на його вульгарні жарти.

З коридору пролунали сріблястий сміх, тринькання лютні, і на порозі бібліотеки став Любисток у бузковому кубрачку з мереживними манжетами й у капелюшку набакир. Побачивши Неннеке, трубадур уклонився підкреслено низько, замітаючи підлогу прип’ятим до капелюшка пером чаплі.

— Моє глибоке шанування, достойна мати, — заквилив дурнувато. — Хвала Великій Мелітеле і її жрицям, криницям цноти й мудрості…

— Перестань дуркувати, Любистку, — пирхнула Неннеке. — І не титулуй мене матір’ю. Ти ж знаєш, що мене тіпає від думки, що ти міг би бути моїм сином.

Вона крутнулася на п’ятах і вийшла, шурхочучи довгими шатами. Любисток, кривляючись, наче мавпа, спародіював уклін.

— Аніскільки не змінилася, — сказав він безтурботно. — Як і раніше, не розуміє жартів. Зла на мене, бо, приїхавши, я побалакав хвильку із воротаркою, такою миленькою блондинкою з довгими віями та дівочою косою аж до зграбної дупочки, яку гріх було не вщипнути. То я й ущипнув, а Неннеке, яка, власне, підійшла… Ет, що там. Привіт, Ґеральте.

— Привіт, Любистку. Звідки ти знаєш, що я тут?

Поет випростався, підтягнув штани.

— Я був у Визімі, — промовив. — Почув про стриґу, довідався, що ти поранений. Здогадався, куди ти міг поїхати на лікування. Як бачу, ти вже здоровий?

— Вірно бачиш. Але спробуй розтлумачити це Неннеке. Сідай, побалакаємо.

Любисток сів, зазирнув у книгу на підставці.

— Історія? — посміхнувся. — Родерік де Новембр? Читав, читав. Коли я вчився в академії в Оксенфурті, історія посідала друге місце у списку моїх улюблених предметів.

— А що було на першому місці?

— Географія, — серйозно сказав поет. — Атлас світу був більшим, і легше було за ним заховати карафу горілки.

Ґеральт сухо засміявся, устав, вийняв з полиці «Аркан магії й алхімії» Луніні та Тирсса й витягнув на денне світло заховану за грубезною томиною пузату, обплетену соломою посудину.

— Ого, — явно повеселішав бард. — Мудрість і натхнення, як бачу, надалі криються у бібліотеках. О-о-ох! Люблю це! На сливах, вірно? Так, це і є алхімія, як і зветься. Це філософський камінь, що насправді вартий досліджень. Твоє здоров’я, брате. О-о-ох, міцна, як зараза!

— Що тебе сюди привело? — Ґеральт узяв карафу в поета, сьорбнув і розкашлявся, тримаючись за перев’язану шию. — Куди ти прямуєш?

— Нікуди. Тобто можу податися туди ж, куди підеш ти. Міг би скласти компанію. Ти довго думаєш тут розважатися?

— Недовго. Місцевий герцог дав мені зрозуміти, що його не радує моя персона у його володіннях.

— Геревард? — Любисток знав усіх королів, князів,