Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

11 листопада Перемишля, встановити найпильніший контроль над залізницею до Львова, втілити в життя ухвалу про мобілізацію, творити регулярну армію, зовнішній фронт уздовж Сяну. Але уряд вперто сидів у столиці, недооцінював військову загрозу, взагалі не вірив у те, що Польща зігнорує міжнародні норми й окупує край. Не похитнуло позицію уряду ЗУНР і тривожне повідомлення про агресивні дії Румунії, війська якої 11 листопада окупували Чернівці й невдовзі зайняли всю Північну Буковину.

Хоча 9—16 листопада українські контратаки не були доведені до кінця, противник все ж занепокоївся. Раз у раз Чеслав Мончинський надсилав телеграми до Варшави й Перемишля – просив термінової допомоги. Однак Юзеф Пілсудський лише приступив до створення армії, тому пропонував командувачу військами на Галицькому фронті генералові Тадеушу Розвадовському скористатися своїми силами. Нестійкість польського керівництва виявилася також і у факті пропозиції відомого віденського діяча Галецького Євгену Петрушевичу. За дорученням Юзефа Пілсудського він несподівано запропонував мир… в обмін на автономію Галичини в рамках Польщі. «Поляки ліпше зорганізовані, мають запевнену допомогу Франції і мусять перемогти. Польща ніколи не відмовиться від Східної Галичини і Львова, який є польським містом». Але ці домагання Є. Петрушевич рішуче відкинув. У такій непевній ситуації польська сторона знову заініціювала переговори. «Послами миру» виступили провідники української і польської церков. 16 листопада митрополит Андрей Шептицький звернувся до «дипломатів» з листом, у якому благав: «Підіть з обох сторін в уступчивості, як далеко лиш можете, здержіть братовбивчі бої і верніть нашому місту та всім мешканцям так бажаний мир…»[299]

Увечері 17 листопада пропозиція поляків про 48-годинне перемир’я розглядалася на спільній нараді Національної Ради і командування. Цього разу повідомили, що поляки, не відмовляючись від претензій на Львів, з гуманних мотивів запропонували припинити бої. Проти договору рішуче виступив Г. Стефанів. Як і більшість військовиків, він не хотів стати жертвою чергового підступу противника. І все ж 19 листопада тимчасове перемир’я було укладено. У договорі обумовлювалася вільна діяльність санітарних стеж, заборонявся обстріл міської газівні та електростанції. 18 листопада недавно призначений державним секретарем військових справ полковник Дмитро Вітовський виїхав до Станиславова, Тернополя, Коломиї, щоб надіслати до столиці нові сили. Про це ж йшлося в наказах і розпорядженнях до державних органів та військових комісарів краю.

Того ж 18 листопада до Львова прибув представник Антанти, член французької місії в Румунії, лейтенант Віллєм. Перший день він провів серед польського керівництва, а наступного з’явився у Народному домі, де взяв участь у переговорах, підтримавши пропозицію поляків продовжити перемир’я до 21 листопада. Українську делегацію на переговорах, які не припинялись у ці дні, представляли державні секретарі Р. Перфецький і М. Лозинський. Переговори зайшли у безвихідь уже 20 листопада, коли на вимоги українців припинити бої польська сторона заявила, що ніколи не зречеться своїх прав на Львів. Її наміри підтримав також представник Парижа, який заявив, що Антанта, на відміну від України, визнала Польщу. Стіл переговорів спорожнів. Причину самовпевненості поляків з’ясовано через кілька годин.

Того ж ранку засідала Рада державних секретарів за участю групи військових. Прем’єр Кость Левицький попросив Г. Стефаніва оцінити перспективи оборони столиці. Тоді полковник категорично ствердив, що триматиме місто 2–3 тижні своїми силами, а як дочекається підмоги – очистить Львів за 2–3 дні[300]. Лише сотник О. Букшований взяв під сумнів аргументи командувача. Він заявив: якщо поляки ось-ось отримають допомогу, українці не втримають Львова і кілька днів. Його прогнози збулися. Власне з Перемишля надійшли сили, за допомогою яких поляки мали надію врешті оволодіти Львовом. Група «Відсіч» складалася із шести ешелонів і бронепоїзда, на яких прибули 1400 солдатів і офіцерів, дві сотні уланів, 16 гармат з обслугою. Співвідношення сил у Львові різко змінилося на користь поляків. 21 листопада поляки мали до 6,7 тис. вояків, у тому в бойових лавах – 4,4 тис. Українських військ нараховувалося у півтора рази менше. Особливо дошкульних ударів українцям завдавав авіазагін, який базувався на Левандівці і впродовж 69 нальотів 5—22 листопада скинув на Львів та навколишні села 250 бомб вагою 4—25 кг.

Значна перевага в силах дала можливість підполковнику Токаржевському, котрий очолив польські війська у Львові, о шостій ранку 21 листопада перейти до активних дій. Чотири групи під командуванням офіцерів Сікорського, Борути, Тшешньовського, Пом’ян-Цеповського, при підтримці артилерії і двох бронепоїздів ударили головними силами на півночі та півдні з метою оточити місто, знищити частини Галицької армії і полонити український уряд. Сильне угруповання В. Сікорського атакувало Підзамче та Високий замок з метою вийти до Личакова й замкнути оточення. Утім, це угруповання протягом дня так і не подолало опір українських підрозділів. Вони відкинули аж до Голоска групу капітана Віктора, що проривалася до Збоїськ. Дві сотні УССів, скріплені загоном А. Долуда, сміливим контрударом у районі Замарстинівської викликали паніку серед польських частин, які наступали на Підзамче. Особливо відзначилися сотні січовиків, адже вони несли на своїх плечах головний тягар оборонних боїв. Завдяки цьому вдалося утримати важливі стратегічні вузли: цитадель, Оссолінеум, будинок сейму, Підзамче, Високий замок.

У той час, коли на півночі полякам не вдалося реалізувати своїх намірів, південне угруповання через Персенківку і Стрийський парк підійшло до Погулянки і Пасік[301]. Подолавши заслони розгублених підрозділів чотаря Каравана, поляки відкинули їх на Винники і зайняли район Личакова, де захопили 6 гармат та досягли церкви св. Петра і Павла. Дві сотні новобранців з приміських Винник були затримані поляками біля Чортової скелі. І знову врятували становище січовики, які не пропустили ворога далі залізниці на Личакові й не дали йому можливості відрізати шлях на схід.

Полякам вдалося вийти у район Личаківського цвинтаря, точилися запеклі бої на Підзамчі та в центрі міста. Ситуація погіршувалась, і Стефанів розгубився. О 14.30 він навіть запропонував полякам тимчасове перемир’я[302]. Під вечір полковник несподівано повідомив Костя Левицького про намір здати Львів. Більшість старшин висловилися проти цього. Але командувач наполягав на своєму, обіцяючи якнайшвидше повернення столиці. Він не знав, що саме в той момент генерал Болеслав Роя прийшов до згоди із Токаржевським припинити наступ, чекаючи на допомогу. Та наказ про відступ українські частини уже отримали. Чимало старшин і стрільців, особливо з тих підрозділів, які міцно утримували свої позиції, сприйняли цей наказ як зраду.

Як зазначалося, поляки теж готувалися до відступу. Тож евакуація українського війська зі Львова пройшла без перешкод до ранку 22 листопада[303]. Разом з військовиками увечері 21 листопада, через Красне – Золочів, до Тернополя виїхали Державний секретаріат та інші установи ЗУНР, за винятком групи громадських