Читати книгу - "Астальдо"

116
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 192
Перейти на сторінку:
Руссандола була обв’язана скривавленим полотном: юнак додумався пальнути по Мелькору з велетенського самострілу — чергового винаходу Феанаро, укріпленого на надбрамній вежі. Чорний Вала висадив обидві брами фортеці трохи не порухом руки, стріли Майтімо, кожна з яких була розміром зі спис, не завдали йому ніякої шкоди, а сам молодий Нолдо, коли руйнувалася вежа, дивом не розбився, і не був завалений камінням. Обминула його і жадібність Унголіанти, а від двох молодих воїнів, разом з якими Руссандол натягував тятиву своєї зброї, залишилися тільки порожні оболонки-hrоа.

— Я, напевне, щасливчик, — смутно посміхався він, обіймаючи Фіндекано, — а ось бідолашний родич Фінве…

— Як твій батько? — спитав Нолофінвіон.

— Зле, — зітхнув Майтімо, і на очах його заблищали сльози, — весь час кляне то Морінготто, то себе, то… то твого батька за оту скаргу, яка привела його на заслання. Хоча, якщо Мелькор вирішив вбити Дерева, і захопити камені, то він добрався би до них і в Тіріоні… От тільки Князь Фінве тоді б вцілів, це певне…

— Але міг би загинути хтось іще, — мовив Фіндекано сумно, — все це так боляче, не дай Боги.

Тіло Великого Князя лежало на столі, у головній залі фортеці. Довкола панував розгардіяш, стіни пішли тріщинами, в підлозі зяяли розколини. Мертвого обрядили в його найкращий одяг, але тканина не могла приховати того, як страхітливо було понівечено небіжчика. Те, що зосталося від гарного лику, ніжного та мудрого водночас, було прикрито гаптованою хустиною.

— Він наче побував у вогні, - шепотів Майтімо, давлячись слізьми, — а обличчя… Обличчя… Я не пізнав його, коли побачив… Хвала Богам, що хоч братів в цей час не було в Форменосі, вони полювали в Зелених Пагорбах. Всі шестеро, навіть Макалауре. Власне, це я вигнав їх прогулятися, бо малі геть виснажились оцим безкінечним пантруванням…

Руссандол і досі звав братів «малими», як в дитинстві. Фіндекано дивився на мертвого родича, на Феанаро, котрий застиг біля столу, наче втілення скорботи, і кусав вуста, щоб не розридатись вголос.

— Малі, - шепотів Майтімо, — теж трохи не загинули… Коли світло Дерев згасло, вони кинулися додому, і трохи не потрапили на зуби отому…отій… Руміл говорить, що то Унголіанта… Тварь зі страшної казки… Форменос огорнула пітьма, коні братів злякалися і скинули вершників. Вони лежали, мої малі, а оте… оті двоє промайнули повз них, і брати осліпли. Коли зір повернувся до них, вони одразу ж кинулися до Форменосу, бо ще до того, як побачили оте, бачили вогняний відблиск і чули крик… крик Ельда. Наш родич помер не одразу… Йому довелося страждати, Фіндекано…

— Такі рани, — вимовив Нолофінвіон, — такий біль… А як тебе обминуло лихо?

— О, Чорний поспішав забрати камені, і тому не звернув уваги на рудого Нолдо, який валявся непритомним біля поруйнованої брами. Якби цей тричі проклятий Морінготто мав hrоа — його б уже й закопали, бо ми влучили йому в голову, або в те, що нам здалося головою… Лаірасул і Тауренділь полягли — тварь, що була з Морінготто, висмоктала з них життя. А мене врятувало те, що я одразу зомлів, і отямився лише тоді, коли все закінчилося. Макалауре ридав наді мною, тож я й опритомнів — не захотів потрапити у пісню передчасно…

Майтімо ледь посміхнувся і винувато кліпнув вологими очима:

— Я ще можу усміхатися… Дивно… Великий Князь нині в чертогах Судді, Сильмарили викрадено, а Рудий Майтімо Феанаріон ще може жартувати…

— Може, це твій рятунок, — вимовив Фіндекано, — мені страшно дивитись на твого батька — він не панує над собою…

— Камені, - вимовив Майтімо самими вустами, — це все Камені… Я потішаю себе тим, що ми є ilfirin, і що князь Фінве повернеться від Судді через деякий час, у визначений строк, як то співає цілителька з лісу. Звичайно важко це уявити, дивлячись на понівечене тіло того, кого любиш… Однак… Батько переживає втрату Каменів майже так само, як загибель родича… А я… Віриш — я майже радий, що вони зникли. З ними в наше життя прийшло лихо і розбрат. Однак, мені боляче те, що Сильмарили в лапах Морінготто, боляче за ці прекрасні Камені, як за родича, котрий страждає у полоні. Я щось не те говорю, оtorno?

— Та ні, я тебе розумію, — мовив Фіндекано заспокійливо, — князь Феанаро вклав у свій витвір забагато від свого духу, і знати, що якась його частинка… дійсно навіть не в руках, в лапах… Але тримайся, друже. Ти старший син Феанаро, його надія і опора…

— О, так, Нельяфінве[117], але тепер уже не третій з роду, — зітхнув Майтімо, — ходімо, зараз виноситимуть тіло, а я мушу стати четвертим біля тих страшних нош.

Загиблого Фінве поклали на зв’язані зі списів ноші. Пробуджений Ельда, воїн з Середзем’я, він і відходив як воїн, під тужний крик срібних сурем. Ноші несли троє його синів та Майтімо Руссандол. Цілителька Лаурендіе очолила жалобний похід, розсипаючи квіти з плетеного кошика. Одразу за ношами йшла, вся в білому, княгиня Індіс, застигле обличчя гідної Ваніе було наче виточене з каменю. Її оточували троє дочок — Фаніель, Фіндіс та Іріме, теж вбрані в біле, і невістки — Нерданель, Анайре й Еарвен. За жонами потяглися молодші родичі та Пробуджені. Серед останніх Фіндекано побачив князя Ваніяр Інгве та Ольве Альквалондського, князя Телері. Давні друзі загиблого віддавали йому останню шану, сподіваючись на милосердя Судді і на швидку зустріч. За ними Нолдор Мinya Nosse несли ще шість нош, засипаних квітами. Вслід за Великим Князем відходили воїни Першого Дому, котрі не відступили перед жахом з пітьми. Серед них були оті двоє приятелів Майтімо, про яких він оповідав Фіндекано.

За поруйнованим Форменосом на галявині, там, де починався ліс, а з другого боку височіли Зелені Пагорби, воїни-Нолдор склали дрова для семи поховальних вогнищ. Шість вогнищ — в коло, одне — в середині. Для Великого Князя.

Коли свиснули палаючі стріли, і вогонь поволі почав розповзатись по дереву, Феанаро різко обернувся і пішов геть. На тризні він не був, і не вийшов провести приїжджих. Замість нього обов’язки господаря виконував незвично тихий і спокійний Майтімо. Він чемно провів родичів лісовою дорогою, поцілував холодні пальці княгині Індіс, обійняв Фіндекано і довго махав йому вслід рукою.

«Ці біди не останні, - подумав Фіндекано, озирнувшись ще раз на закрут дороги, за яким щез рудоволосий вершник, — можливо нам дійсно варто вступити в борню з Тьмою, доки вона не накрила нас тут, у Валінорі? Наш ворог невимовної міці, що так, то так, але сидячи

1 ... 42 43 44 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"