Читати книгу - "І прибуде суддя"

сумом, то гіркотою, то жорсткою, майже жорстокою, іронією розповіді. Розповіді чи сповіді, а втім, то був швидше розтягнутий у часі болісний зойк, який довго виривався назовні, поки, нарешті, не зміг вирватися, щоб ударитися об мої груди і мій мозок.

Так я дізнався, що вона рано почала усвідомлювати себе потворою. «Не заперечуйте, Георгію, це саме так». Вже у восьмому класі вона остаточно зрозуміла, що її ніколи ніхто не покохає, що вона бридка кульгава качка. Кожен новий рік її дорослішання підтверджував це. Саме так, підтверджував. Бідні її батьки, вони назвали колись доньку Ґлорією, дали красиве іноземне ім’я. Вже дорослою вона довідалася, що воно означає на латині.[2] А ще раніше батько розповідав, він любив про це розповідати, як не хотіли реєструвати в загсі те не наше ім’я, і як він мусив купити аж дві пляшки коньяку.

— Так от, Георгію, я це усвідомлювала, не треба пестити мої пальці, зараз у вас відпаде охота до цього. Минали роки, я закінчила школу, вступила до університету. Там закохалася в одного хлопця, свого однокурсника, і зазнала пекельної муки, себто була брутально зневаженою, а згодом мене відштовхнули остаточно. Я повернулася додому, вчитися разом з ним було нестерпно. І тоді зрозуміла, однієї темної, схожої на теперішню, осінньої ночі, що мені належить робити. Ти бачив нашого сусіда, отого пузатого Петра? Бридкий тип, авжеж. Він був перший, кому я віддалася. У німого Максимка є старший брат, теж німий, там вся сім’я німа, він був другим. Потім був і Максимко, але то вже потім.

Не закривай мені рота, Георгію, я все одно розповім. І вона розповіла. Про те, як зустріла його, його, його, ім’я не має значення, він зрозумів суть її по-собачому відданого прохального погляду. Він запропонував стати його коханкою, таємною коханкою, вона приходитиме в чужий дім за його сигналом, а весь інший час удаватимуть, що незнайомі, бо він місцевий.

Авжеж, він виявився садистом. Тепер їх двоє, він і його брат.

А третя — її, Ґлорії, мати. А четвертий — батько. Бо якось вона їм розповіла, куди ходить на всю ніч — час від часу. І після повернення вони теж б’ють її. Мусять бити дочку — хвойду, брудну, прости Господи, авжеж.

— От і все, Георгію, я піду, — сказала Ґлорія.

Я лежав, наче мертвий. Я й був мертвим. Але тільки доти, доки вона не підвелася й не вийшла з кімнати. Я встиг кинутися і постукати у вікно, мимо якого вона проходила. Ґлорія спинилася. Вона стояла під вікном так довго, що мені здалося — вона перетворилася на крижаний стовп. Все ж Ґлорія вернулася. Ледве вона зайшла, я погасив світло, пішов їй назустріч, боячись розминутися.

— Спасибі, — прошептала вона.

Ніч. Густа темрява. Я дослухаюся до дихання Ґлорії. Тихенько встаю і, похапцем одягнувшись, виходжу надвір, бо тиша, яку порушує ледь чутне дихання, до якого треба дослухатися, нестерпна.

Але надворі ще тихіше. Надворі суцільна темрява і жодної зірки над головою. Важезні хмари притискають місто до землі. Я йду вулицею і виходжу нарешті на знайомий пустир. Тут ще тихіше. Я жду. Чекаю кроків, а тиша наче сміється з мене. Сміється беззвучно, але так зухвало, що я затуляю долонями вуха.

Повернувшись, я скрадаюсь серце готове вискочити з грудей. Єдине, чого я боюся і водночас прагну на цьому світі цієї глухої ночі, — аби Ґлорії не було в моїй кімнаті, на моєму ліжку.

Але вона є. Вона прокидається від мого дотику.

— Боже, який ти холодний, — шепче. — Ти що, виходив надвір?

— Ні, — кажу. — Це моя душа замерзла без тебе.

Ґлорія тихенько задоволено сміється.

— Я б на твоєму місці зневажала мене, — шепче вона.

Затуляю її рота рукою. «Я на своєму місці», — шепчу. Вона розтуляє губи і легенько кусає мої пальці.

8 грудня

Ранок. До біса всі на світі таємниці, кажу я собі, до біса, коли у мене є Ґлорія. Хоч і розумію, що не зможу уявити її поруч себе в ролі… Саме так, у ролі дружини.

«За що, Боже, — шепчу дорогою на роботу, — за що ти змусив мене закохатися саме у Лору?»

Мені відповідає хор янголів. Хор янголів летить співаючи над Старою Вишнею.

Мій кабінетик радо мене вітає. Але сісти за стіл я не встигаю. Телефонний дзвінок і незвично хрипкий голос Миколи Мефодійовича: «Зайдіть».

У його кабінеті я довідався страшну новину: цієї ночі наклав на себе руки найстарший суддя нашого районного суду Микита Григорович Бушняк. Повісився у власному саду. Щойно дзвонила дочка.

— Щойно дзвонила дочка, — повторюю раптово омертвілими вустами.

— Що ви сказали? — перепитав голова суду.

— Так, нічого.

Голова суду сказав, що я переходжу в розпорядження судді Кушка і маю допомогти в організації похорону: завтра забрати тіло з моргу, чимось підтримати сім’ю.

— Але чому він повісився? — спитав я перш ніж вийти з кабінету.

— Я б теж хотів це знати, — сказав Микола Мефодійович. — Причин мовби не було. І на здоров’я не скаржився.

— А яка у нього сім’я?

— Дружина, дочка, зять. Зять директором заготконтори працює, він ним не раз хвалився. Хоча чужа сім’я… — І раптом він щось згадав, якось напружився весь. — Правда… Правда, останнім часом Микита Григорович якось дивно себе поводив. Чогось йому здавалося, що ми хочемо достроково на пенсію спровадити. Двічі або тричі мені на те натякав. Я його запевнив, що про це й мови не може бути. Та й до закінчення терміну суддівства всього два роки залишалося. Може, й справді вбив собі щось у голову? — І, не отримавши відповіді, він змахнув рукою. — Добре, йдіть.

Я вийшов до приймальні і там спіймав себе на думці, що дивлюся на секретарку так, наче вперше її бачу. Мені навіть захотілося спитати, хто вона така?

— Чому ви так на мене дивитеся? — спитала натомість секретарка.

— Як?

— Ніби я перед вами чимось завинила.

— Вибачте, — пробурмотів я.

За дверима я мало не скрикнув, бо пригадав, як десь тиждень тому, це було за день чи два перед тим фатальним вечором, коли я зустрів Нілу Трачук, зіткнувся у приймальні з Микитою Григоровичем. Мене тоді вразив його погляд — відсутній і винуватий водночас.

«Вже недовго чекати», — сказав він тоді, розминаючись зі мною.

«Про що ви?» — спитав я.

«Хіба ви не знаєте?» — він поквапно відвів погляд.

«Про що я маю знати?»

Це питання так і повисло в повітрі. Микита Григорович, суддя Бушняк, відчинив двері до кабінету голови суду.

«Що