Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості — це звичайна втеча від самого себе.

— А що таке «сам»?

Верніке дивиться на мене.

— Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.

Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.

І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте ЇЇ такою, якою вона є насправді.

— Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, — невпевнено кажу я.

Верніке сміється.

— А що таке розум? Логічне мислення?

Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.

— Вона дуже хвора? — нарешті питаю я.

— В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують.

— Видужують від чого?

— Від своєї хвороби. — Верніке запалює сигарету.

— Фрейлейн Терговен часто почуває себе зовсім щасливою. Чому ви не залишите її такою, як вона є?

— Бо її мати платить за лікування, — сухо відповідає Верніке. — Крім того, вона не щаслива.

— Ви думаєте, що вона стане щасливішою, коли ви її вилікуєте?

— Очевидно, ні. Вона вразлива, розумна і, мабуть, з багатою фантазією і поганою спадковістю. Властивості, які не обов’язково дають щастя. Коли б вона була щасливою, то навряд чи захворіла б.

— Чому ж тоді ви не залишите її в спокої?

— Так, чому? — каже Верніке. — Я сам себе питаю про це. Чому ми оперуємо хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Можна скласти цілий список цих, «чому». Він вийде довгий. І одне з цих «чому» буде таке: чому ви не п’єте свого вина і не прикусите нарешті язика? Чому ви не милуєтесь ніччю, а своїми плутаними думками? Чому ви розмовляєте про життя, замість того, щоб його відчувати?

Він встає і потягується.

— Я ще мушу обійти замкнених. Хочете піти зі мною?

— Хочу.

— Накиньте білий халат. Я поведу вас у особливі палати. Після цього ви або почнете блювати або будете втішатися вином з глибокою вдячністю.

— Пляшка вже порожня.

— У мене в комірчині є ще одна. Можливо, вона нам знадобиться. — Знаєте, що найдивовижишіег* 1 е, що ви, як на свої двадцять п ять років, бачили вже багато смерті, горя і людського ідіотизму— і, незважаючи на це, нічого іншого не навчились, як ставати запитання, безглуздіші за які важко й придумати. Але такий уже, мабуть, плин життя — коли ми, нарешті, справді чогось навчаємось, тоді ми вже надто старі, щоб скористатись своєю наукою, і так тривав далі, хвиля за хвилею, покоління за поколінням. Жодне нічого не вчиться від попереднього. Ходімо!

Ми сидимо в «Кафе-Централь» — Ґеорґ, Віллі і я. Мені не хотілось сьогодні залишатися вдома- Верніке Показав мені відділ будинку для божевільних, у якому я ще не був, — палати для жертв війни. Там тримають поранених у голову, тих, кого було засипано землею, і понівечених. В лагідному сяйві літнього вечора, серед співу соловейків, цей відділ здавався якимось похмурим бліндажем. Війна, про яку скрізь уже забули, тут триває далі. У. вухах цих нещасних все ще лунають вибухи гранат, у їхніх очах, як і п’ять років тому, світиться жах, багнети раз у раз пронизують їхні животи, танки безжально підминають під себе поранених, що заходяться від крику, розплющують їх, як камбалу; гуркіт бою, вибухи гранат, тріск черепів, свист мін, хропіння засипаних у бліндажах — все тут збереглося, ніби з допомогою якоїсь страшної чорної магії, і безмовно бушує серед троянд і чарів літнього вечора. Одні віддають накази, інші скоряються уявним командам, ліжка здаються окопами і бліндажами, людей раз у раз засипає, і їх відкопують, їх убивають і душать, вони захлинаються, по палатах тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, повзуть, хриплять і ридають або, зненацька згорнувшись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…

— Встати! — гаркають раптом у нас за спиною кілька юнацьких голосів. Дехто з відвідувачів схоплюється з-за столу і стає струнко. Оркестр кафе виконує «Duetchland, Deuthland über alles». За сьогоднішній вечір це вже вчетверте. І не тому, що оркестр чи хазяїн кафе охоплені націоналістичним запалом. Все через кількох юних скандалістів, які надто багато про себе думають. Щопівгодини один з них підходить до оркестру і замовляє національний гімн з таким виглядом, ніби йде в наступ. Оркестр не насмілюється відмовити.

— Встати! — лунає тоді з усіх боків, бо під час виконання національного гімну належить стояти, особливо після того, як з його допомогою було вбито два мільйони німців, програно війну й викликано інфляцію.

— Встати! — гукає мені шмаркач, якому немає ще сімнадцяти років, а на кінець війни не було й дванадцяти.

— Поцілуй мене в… — відповідаю я, — але спочатку витри носа.

— Більшовик! — реве хлопець, хоч сам ще, певно, не знає як слід, що це значить. — Тут є більшовики! — кричить він до своєї зграї.

Хулігани хочуть влаштувати скандал. Вони знову й знову замовляють гімн, і щоразу деякі відвідувачі не встають: надто вже все це безглуздо. Тоді до них кидаються крикуни з палаючими очима й намагаються зчинити сварку. В залі сидить кілька відставних офіцерів; вони диригують і почувають себе патріотами.

Біля нашого столу вже зібралося з десяток чоловік.

— Встати! Бо пожалкуєте!

— Що? — питає Віллі.

— Ось побачите що! Боягузи! Зрадники! Ну!

— Відійдіть геть від столу, — спокійно каже Ґеорґ. — Ми не маємо бажання слухати накази якихось шмаркачів.

Крізь натовп проштовхується чоловік років тридцяти.

— Ви не поважаєте національного гімну?

— Не в кафе і не тоді, коли ним хочуть спровокувати скандал, — відповідає Ґеорґ. — А тепер дайте нам спокій із своїми дурницями.

— Дурницями? Ви звете священні почуття німця дурницями? Це вам так не минеться! Де ви були під час війни, шкурнику?

— На жаль, в окопах.

— Так кожен може сказати! Доведіть це!

Віллі підводиться. Він просто-таки велетень. Музика саме замовкає.

— Довести? — питає Віллі. — Ось! — Він повертається задом, ледь піднімає ногу, і в залі лунає звук, схожий на постріл з гармати середнього калібру. — Це все, — докінчує він, — чого я навчився в армії. Раніше манери в мене були пристойніші.

Ватажок банди мимохіть відскакує.

— Ви нібито назвали нас боягузами? — питає Віллі, глузливо посміхаючись. — А самі немовби злякались?

Підходить хазяїн кафе з трьома кремезними кельнерами.

— Спокійно, панове, дуже прошу вас! Жодних сутичок у кафе!

Оркестр грає «Дівчину з Шварцвальда». Охоронці національного гімну, бурмочучи погрози, відступають. Можливо, на вулиці вони спробують напасти на нас. Ми оцінюємо становище: їх біля двадцяти, і сидять вони поблизу