Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

дата, і зрештою на останній, найбільшій, як і казав Мокомае, над островом з пальмами летів великий літак, а внизу стояв напис «Vuelos regulars Santiago — Isla de Pascua — Tahiti»[59].

Об 11:36, заховавши паспорти в кишені штанів, ми попрощалися з поштаркою і чкурнули назад.

Поштові штампи, проставлені на острові Пасхи

За п’ять хвилин до дванадцятої, менш ніж за годину до вильоту, спітнілі немов після сауни, ми увірвалися до нашого котеджу. Ана Марія спокійно чекала на нас.

— Ви вже зареєструвалися на літак? — байдуже спитала вона, певно, подумавши, що ми спочатку вирішили зареєструватися і лиш потім збирати речі.

— Ні! — хором відповіли ми з Яном.

— Що?! Як так?! — у жіночки аж очі на лоба полізли. — Та ви божевільні! Мерщій збирайтеся!

Втім, підганяти нас не було потреби. Ми почали гарячково запихати речі в наплічники, не дуже розбираючись, де чиї речі і де чий рюкзак. Ана Марія тим часом зателефонувала Вані, і та примчала до будинку на машині…

Об 12:09, все ще злизуючи солоний піт з пересохлих губ, я опускав наплічник на багажний конвеєр коло стійки реєстрації.

Прощаючись, Ана Марія подарувала мені та Янові по довжелезному намисту з маленьких білосніжних черепашок. Так на Рапа Нуї споконвіків проводжають бажаних гостей.

* * *

8 серпня 2009-го,13:10. Рейс 834. Матавері (IPC) — Сантьяго-де-Чилі (SCL), чилійських авіаліній «LAN».

Все той же товстопузий широкофюзеляжний «Boeing-767» діловито розвертався на замалому, як для такого гіганта, п’ятачку, поки зрештою зайняв крайнє положення на злітній смузі. Вітер дув з північного сходу, тому літак починав розгін від західного берега, відразу навпроти будівлі аеропорту. Турбіни протяжно заревли, корпус дрібно затремтів, реактивник покотив уперед. Спочатку повільно, а потім швидше й швидше. За хвилину тремтіння припинилось — авіалайнер, ледь задерши носа, відірвався від землі.

Втім, пілот не поспішав набирати висоту. Здійнявшись на кілька сотень метрів над океаном, він облетів широке коло над Рапа Нуї, дозволивши пасажирам востаннє поглянути на острів Пасхи: на його безлісі пагорби, вкриті густою наче шерсть травою, на розмиті дощем і вітрами конуси Рано Кау, Маунґа Тереваки та Пойке, на загадкове око кратера Рано Рараку, на крихітні будинки селища Ханга Роа і на бурхливі пінясті хвилі, котрі з дня у день уперто підточують скелястий берег, намагаючись дістатись до напівзруйнованих аху та загадкових моаі.

* * *

Таким є острів Пасхи. Він не схожий на жоден інший глевкий та розніжений острів Тихого океану з шовковим піском на пляжах, стрункими пальмами вздовж узбережжя та чарівливою тропічною рослинністю вглибині. Радше навпаки: його блідо-коричнева поверхня, вкрита вицвілою травою, більше нагадує один з холодних та безлісих островів Канадського Арктичного архіпелагу. Цей суворий край не вирізняється красою, його не можна назвати вражаючим, а втім… він має власний неповторний характер, яким не може похвалитись жодна інша місцина. Та найголовніше в тому, що історія цієї грандіозної, але водночас такої безплідної й убогої землі, намагається донести нам застереження, яке ми поки що вперто не хочемо помічати.

Історія острова Пасхи — це не тільки повість про одну з найвеличніших та найзагадковіших цивілізацій світу, це також пересторога, попередження, промовистий урок для наступних поколінь…

Ми не можемо сказати нічого конкретного про походження раси будівників моаі, нічого про власне моаі чи про те, як вони будувалися. Ми не знаємо, про що говорять символи ронго-ронго. А тому нам лишається лиш вигадувати суб’єктивні теорії, насилу сплітаючи докупи об’єктивні, але суперечливі факти, з безліччю ефемерних таємниць. Одне ми знаємо точно. Голландець Роггевен говорить про острів Пасхи як про добре оброблену родючу землю, де аборигени поклоняються велетенським загадковим статуям. Іспанські моряки під проводом Ґонзалеса, які висадились на острів п’ятдесятьма роками пізніше, були неприємно вражені спустошеністю та виснаженням острова. Джеймс Кук описує моаі як «things of the past», і знаходить на острові чимало повалених статуй. Чого англієць точно не знаходить, то це дерев. Єдине на цілий острів деревце, яке змогли відшукати англійські матроси, росло на крихітному виступі прямовисного схилу вулкана Рано Кау і збереглося там лиш тому, що остров’яни не могли до нього дістатися.

Історикам не вартувало особливих зусиль відтворити події, що втиснулися у цих п’ятдесят років. Виснажливе будівництво моаі набирало обертів. Статуї ставали щораз більшими, аху росли як у ширину, так і у висоту. Зведення постійно зростаючої кількості кам’яних гігантів вимагало щорік більших затрат, поволі висмоктуючи живильні соки з острова. З метою транспортування велетнів до церемоніальних платформ нещадно вирубувалися ліси. Якогось дня на острові Пасхи долі полетіло останнє дерево… Після цього рапануйців уже ніщо не могло врятувати. Швидка ерозія ґрунтів підірвала сільське господарство. Зменшення врожаїв, скорочення кількості птахів, що гніздилися на острові, відсутність човнів для риболовлі призвело до голоднечі, яка з кожним роком посилювалася. Рапануйці стали людожерами, адже… їм просто не було чого їсти.

Повернувшись в Україну, я довго мізкував над тим, що стало поштовхом до загибелі могутньої цивілізації на острові Пасхи. Унікальний народ, який спромігся на абсолютно ізольованому шматку землі площею 163 квадратних кілометри створити виняткову культуру, рівної якій не знайти не лише в Океанії, а й в усьому стародавньому світі, раптом занепав, залишивши по собі кілька сотень напівдиких голодранців і цілий острів, заставлений колосальними ідолами… Невже така цивілізація не звернула увагу на те, як було вирубане останнє дерево?!

Я ніколи не повірю, що серед людей, котрі, маючи мізерний запас знарядь та інструментів, котрі придумали, як переміщати на кільканадцять кілометрів багатотонні статуї, не знайшлося нікого, хто не розумів небезпеки, що крилася в неконтрольованій вирубці лісів. До того, я не маю жодного сумніву, що таких свідомих рапануйців було декілька, можливо, кілька десятків чи навіть сотень, — ціла група, котра аргументовано доводила необхідність лімітувати споживання ресурсів, аби врятувати націю. Але… їх ніхто не послухав. Древня еліта вважала статуї важливішими. Рапануйці думали, що не проживуть без моаі, тому продовжували бездумно зводити кам’яних ідолів, нещадно вирубуючи ліси.

Я пишу ці слова і розглядаю на глобусі, який стоїть переді мною на столі, південну частину Тихого океану, напрочуд ясно уявляючи криваві події, що супроводжували занепад цивілізації на острові Пасхи. Знищення останнього дерева, розвал сільського господарства, голод, марні намагання продовжити роботу над ідолами… Затим повстання «коротковухих», практично повне винищення білої раси будівників, міжусобиці, знову голод, а далі — канібалізм і поступове повалення статуй.

Роздивляючись Рапа Нуї посеред безмежного океану, що займає заледве не півпланети, я несподівано усвідомив, що головна проблема острова