Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

Обличчя Мокомае засяяло і він проговорив, поплескавши мене по плечі:

— Welcome to the club, man![57]

Наостанок остров’янин продезінфікував руку, намазав місце татуювання кремом і замотав його шматком тонкого целофану, сказавши, що я зможу зняти його через годину. Я дурнувато посміхався, глипаючи то на Яна, то на Мокомае. «От дідько! — безперестану повторював я про себе. — Я зробив собі тату! Я просто не можу в це повірити!»

— Ти схожий на «довговухого», — зненацька звернувся до мене рапануєць.

— Що?! — вирячився я.

— Довговухі були такі ж як і ти, з твоїм волоссям, твоїми очима, — спокійно проказав остров’янин. — Я рапануєць, але в моїх жилах надто багато полінезійської крові.

І Мокомае замовк, залишивши мене роздумувати стосовно того, до чого він це проказав.

— Тур Хейєрдал теж був «довговухим», — через хвилину продовжив рапануєць. — Ваша кров чиста… чиста і дурна… Тому вас і тягне сюди, за тридев’ять земель, хоч ви й самі не тямите чому.

— Нас?… — перепитав я.

— Так, «довговухих».

— То я, виходить, «довговухий»?

Рапануєць кивнув.

— Безперечно. Жоден інший білий не просив мене витатуювати йому ронго-ронго. Ти ж знаєш, що це все не просто так, — остров’янин торкнувся пальцем мого замотаного в целофан передпліччя.

Я стояв, мовчки роздивляючись дуже серйозне обличчя Мокомае. А він, виявляється, зовсім не простий, той рапануєць… Ян схвильовано сопів за моєю спиною.

— Ти знайшов відповідь на своє запитання? — ніби ненароком поцікавився він. Втім, його агатово-чорні, всепоглинаючі очі промовисто свідчили про те, що він знає, про що говорить.

Я спершу трохи повагався і невиразно промурмотав:

— Так… — а потім уже значно впевненіше повторив: — Так. Але завтра я відлітаю додому.

— В Україну?

— Ага. У далекий світ, якому, знаєш, наплювати на цю відповідь. У того світу свої правила і, певно, свої плани на мене.

Мокомае захитав головою з боку в бік і розтягнув губи у ледь помітній посмішці, неначе вчитель перед учнем, який ще не засвоїв урок, але який обов’язково його подужає. Раніше чи пізніше. Заглядаючи точно мені у вічі, він чітко проказав:

— Значить, ти ще сюди повернешся…

Урок острова Пасхи

8 серпня 2009-го, 10:55 ранку. Cabañas Hinariru.

Прокинулися пізно (на Рапа Нуї це дуже швидко ввійшло у звичку), вилізли з ліжок ще пізніше. За вікном на повну потужність світило сонце, одначе настрій коливався десь поміж «мінливою хмарністю» та «похмуро», адже казка добігала кінця: до відльоту з острова Пасхи лишалося ледь менше двох годин (літак відправлявся о 12:50).

Отож, часу нам із Яном лишилося лиш на те, щоб спакувати ранці, чемненько розпрощатися з Ванею та Аною Марією і спокійнісінько дочалапати в аеропорт на реєстрацію. Втім, я просто не міг допустити, щоб ми отак тихо й мирно залишили Рапа Нуї. Несподівано я пригадав, що в Ханга Роа нас чекає одна незавершена справа.

— Ми забули про штемпелі в паспорті, — покинувши пакувати наплічник, приглушеним голосом сказав до напарника.

— От дідько! — ляснув себе по лобі Ян. — Справді забули, — а потім подивився на годинник. — Що будемо робити? Вже надто пізно.

— Краще пізно, ніж ніколи, — спокійно процідив я крізь зуби, а потім підвівся, рішуче прямуючи до дверей.

— Чувак, ми можемо не встигнути на літак, — залопотів мій товариш, втямивши, що я збираюсь робити. — Ти хоч уявляєш, що тоді нам доведеться… А-а-а, щоб тобі! Ненормальний! Почекай, я хоч шорти вдягну!

За мить, висолопивши язики немов два бігуни на довгій дистанції, ми вже мчали пліч-о-пліч у напрямку Ханга Роа. Годинник показував 11:05, лишалася година з хвостиком до завершення реєстрації на наш рейс…

Річ у тім, що напередодні Мокомае розказав про те, що у поштовому офісі в центрі Ханга Роа всім охочим ставлять у паспорт зразу чотири печатки різних рапануйських поштових служб. За словами рапануйця, на трьох з них зображені моаі в різних позах, а на одній — літачок, острів і кілька пальм. Все це коштувало якихось 500 чилійських песо ($US 1). Я відразу зметикував: побувати на острові Пасхи і не поставити цих штампів у свій закордонний паспорт, це однаково що приїхати у Венецію і не поплавати на гондолі або, завітавши у Париж, навіть не заглянути в Лувр.

Коли ми тільки чесали повз Матавері у містечко, старанний працівник аеропорту на незмінному зеленому пікапі вже розганяв собак, розчищаючи посадкову смугу перед прибуттям «Boeing’а» з Сантьяго.

— Максе… ф-фуф… ми зап… ми запізнимось на літак! — хекав мені в потилицю Ян.

Однак я лиш додав жару…

Насправді то тільки так здається, що Ханга Роа — маленьке поселення. Практично всі будиночки в ньому одноповерхові, а тому займають чималу площу. Крім того, враховуючи, що житло Ани Марії знаходиться за межами селища, наш котедж і приміщення пошти, розташоване поряд зі стадіоном, розділяли майже чотири кілометри.

Об 11:23 ми підбігли до будівлі, в якій містився поштовий офіс і острівна пожежна бригада. Я з наскоку навалився на двері і тут-таки відлетів назад, наче тенісний м’ячик. Офіс виявився зачиненим.

— А щоб вас чорти забрали! — закричав я. — Скільки можна спати, ледацюги?

Ян стояв поряд, обіпершись руками на коліна та стираючи піт з чола.

— Друже, нам пора вертатись, — мовив, глипаючи з-під лоба на мене. — Інакше ми ризикуємо залишитися в Океанії значно довше, ніж планували.

— Скільки часу добиратись від котеджу Ана Марії до терміналу Матавері? — швидко пробелькотів я.

— Ну-у не знаю… — задумався чех. — Хвилин десять, може, менше.

— Точніше?

— Сім хвилин.

— О’кей, значить, ми мусимо потрапити в Cabañas Hinariru до 12:03, аби встигнути зареєструватися на рейс…

— Хей! Хей! Чувак! — зарепетував Ян. — У нас же ще рюкзаки не зібрані!

— Та біс із ними, — відмахнувся я. — Ми добігли сюди за вісімнадцять хвилин. Цебто, вирушати назад треба щонайпізніше об 11:45. Отже, у нас ще двадцять хвилин. Друже, не парся, ми встигаємо! — при цих словах я всівся на ґанок пошти і став чекати.

Ян, який уже давно зрозумів, що мене легше вбити, аніж зі мною сперечатись, опустився поряд і зачав нервово жувати травинку.

В 11:31 притьопала поштарка. Я вилаяв її українською. Посміхаючись, вона чемно впустила нас усередину і швидко поштампувала печатки в паспорті. Мушу сказати, відбитки справді були того варті. На першій печатці красувалося троє моаі (двоє з пукао, один без) і підпис «Isla de Pascua», на другій була зображена голова моаі, кругом якої писалося «Correos de Chile[58] — Isla de Pascua», на третій на фоні призахідного сонця також проступала трійця моаі, над яким пробивалася поточна