Читати книгу - "Таємний сад"

повільно сперся на диван і прикипів очима до Дікена — так само, як коли вперше уздрів Мері. Хоча Колін стільки наслухався про Дікена, та однак ніяк не міг собі уявити, як той насправді виглядає. А тут іще лисеня, ворона, білки і ягня! Здавалося, що Дікен настільки злився зі своїми звірятами, що вони становлять одне ціле. Колін узагалі ніколи не спілкувався зі своїми ровесниками, а тут йому і просто мову відібрало.

А ось Дікен зовсім не розгубився. Він знав, що коли хочеш із кимсь подружитися, треба мати терпіння. Наприклад, коли на пустищі він уперше підходив до пташок чи звірят, то також доводилося чекати, поки вони звикнуть до нього і перестануть боятися. Отож хлопець просто підійшов до Коліна й обережно поклав йому на коліна ягнятко. Ягня одразу притулилося до хлопця і стало нетерпляче водити носом поміж складками теплого оксамитового халата, а тоді потерлося об нього своєю кучерявою голівкою. Колін широко відкрив очі і спитав здивовано:

— Що воно хоче?

— Воно просить їсти. Думає, що ти його мама, — усміхнувся Дікен. — Бачиш, я не годував його зранку. Хотів, аби ти зобачив.

Дікен став навколішки і дістав з кишені пляшку з молоком.

— Ходи до мене, маленький, — лагідно промовив хлопець, обережно повертаючи до себе голівку ягняти. — Зара’ ми тебе нагодуєм. Ходи сюди. О, на.

Ягнятко знайшло пипку і стало жадібно смоктати. Наситившись, воно так і заснуло на колінах у Коліна. Колін дивився на нього мов заворожений і боявся поворухнутися, аби не потривожити ягня.

Тоді Дікен розповів Коліну, як знайшов ягнятко серед дрокових заростей:

— Воно, бідне, вже ледве дихало від холоду і голоду, а тепер диви як відійшло!

Колін розпитував Дікена про пустище, про звірят, про квіти, а той терпляче все йому пояснював. Поки діти говорили, Смолька встигла кілька разів вилетіти крізь відчинене вікно і повернутися назад. Гострозубка і Вуханька тим часом досліджували дерево за вікном. Тільки лисенятко згорнулося калачиком побіля Дікена і не виходило з кімнати.

Потім Дікен показував свої книжки. Дікен знав геть усі квіти, які ростуть у потаємному саду.

— О, а тої назви я не знав, — мовив він, показуючи у книжці, де було написано «аквіледжія», — бо ми називаєм їх орлики. А ото — ротики. Вони є дикі і є садові. Ту’ намальовані садові, то вони більші, гарніші. В саду ростуть великими купками. Квітки у них бувають сині і білі. А пелюстки подібні на метеликів: як відцвітають, то летять за вітром.

— Я їх побачу? Побачу? — вигукнув Колін.

— Ая’, зобачиш, — серйозно відповіла йому Мері, — і то скоро. Не тре’ марнувати часу.

Розділ 20

«Я житиму… житиму… житиму вічно!»

Хоча діти прагнули негайно показати Коліну потаємний сад, чекати цієї важливої події їм довелося ще більше як тиждень. Насамперед — тому, що у Мізелтвейті упродовж тих днів трималася доволі холодна і вітряна погода. По-друге, Колін встиг трішки застудитися, отож мусив спершу видужати. Якби це раніше щось перешкодило Колінові здійснити те, що задумав, то істерики б не минути. А тут хлопець терпляче чекав, поки сам зміцніє та поки надворі випогодиться. Зрештою, щодня його навідував Дікен зі звірятами, тож нудьгувати було ніколи. Дікен докладно описував йому, що зараз діється на пустищі. Колін з цікавістю слухав й уявляв собі, ніби він сам ото мандрує поміж заростей, зупиняється понад струмочками, ходить по стежинках і бачить ондатр, борсуків, диких кроликів, мишок — так захоплювали його розповіді Дікена. Колін також уже розумів, що потрібно мати багато терпіння, аби подружитися з дикими звірятами чи пташками: поки вони не переконаються, що тобі можна довіряти — нізащо не підпустять до себе.

— Знаєш, звірята і пташки — вони такі як ми, — сказав якось Дікен. — Тілько люди збудують собі дім — і живуть у ньому. А пташки довго ся гнізда не тримають, приходить весна — нове будують. Тому зара’ у них нема часу на забави — мусять встигнути.

Усі приготування виходу Коліна до потаємного саду трималися у цілковитій таємниці. Діти продумували кожну деталь. Ніхто не повинен був бачити візок із хлопцем, коли вони повернуть на доріжку, що провадить до хвіртки. Тому спершу вони покрутяться біля квітників — ніби розглядають квіти, які висадив тут сам головний садівник, містер Ровч. Потім повернуть на ту доріжку. Вона обсаджена кущами — там їх уже ніхто не бачитиме. Тоді швиденько до хвіртки — і в сад. Кожен крок обговорювався так серйозно і докладно, що збоку це нагадувало нараду полководців перед вирішальною битвою.

Ця таємничість щораз більше захоплювала їх, а особливо Коліна. Сад у його уяві ставав чарівною схованкою, їхнім гніздом, про яке ніхто з дорослих не мав права знати. Нехай собі гадають, що він просто гуляє з Дікеном і Мері, бо йому подобається їхнє товариство.

Зрештою, їхні наради стали новою темою для слуг, котрі не могли зійти з дива: хлопець, який нікого до себе і близько не підпускав, зараз цілі дні проводить з Мері та Дікеном! І навіть диких звірів пускає до своєї кімнати! Спершу ці новини обговорювали між собою покоївки, потім справа дійшла до конюхів, а там і до садівників. Але навіть знаючи про ці дивовижні переміни, містер Ровч неабияк здивувався, коли отримав розпорядження власною персоною з’явитися до кімнати пана Коліна, оскільки молодий господар бажає з ним розмовляти.

— Гм, ото дива, — мовив до себе садівник, поспіхом вдягаючи куртку. — Скільки ту’ працюю, чую, що хлопець нікого до себе не пускає. І на тобі: тепер сам мене кличе.

Містер Ровч був чоловік цікавий. Він стільки наслухався про Коліна — і що руки-ноги в нього покручені, і що горб стирчить зі спини, і що жити всім не дає своїми істериками і примхами, — а тут нарешті випала нагода самому побачити. Отож він швиденько зібрався і невдовзі вже стояв перед місіс Медлок.

— У цьому домі стільки ся змінило, містере Ровче, — сказала йому економка, коли вони піднімалися до кімнати Коліна.

— Будем сподіватися, що на ліпше, місіс Медлок, — відповів садівник.

— Знаєте, гірше вже не могло бути, — вела далі місіс Медлок. — А тепер ми всі полегшено зітхнули. Містере Ровче, тільки будьте готові: у кімнаті Коліна застанете цілий звіринець. Там Дікен, брат Марти Совербі. Він там як вдома.

Якби з ними була Мері, то зараз вона мала б ще одну нагоду переконатися, що Дікен володіє якимись чарами: почувши ім’я хлопця, містер Ровч тепло усміхнувся.

— Та він хоч у Бекінгемському палаці