Читати книгу - "Бог Світла"

і наводить нудьгу, коли мав би я веселитися, літати на крилах радості? Чи не це — прокляття Будди?

— Так, — відповів Сіддхартха.

— Тоді зніми з мене своє прокляття, Приборкувачу, — і я полишу тебе того ж дня, оддам твою плотську личину. Знов затужив я за холодними чистими вітрами піднебесся! Звільни мене цю ж мить!

— Запізно, о владико ракшасів. Ти сам напитав собі те, що маєш.

— А що це? Чим пов’язав ти мене цього разу?

— Пригадуєш, як у той час, коли ми боролися на балконі, ти насміхався наді мною? Казав, що я теж маю задоволення від зла, яке ти сієш повсюди. Твоя була правда, бо людська натура має темний і світлий бік водночас. У людині поєднується багато протиріч, вона не є те чисте полум’я, яким ти був колись. Розум її часто воює з почуттями, а воля — з бажаннями… Ідеали її не в злагоді з дійсністю; якщо вона піде за ними, то не мине її туга за втраченою минувшиною, а як од них одцурається — спізнає гірку муку за те, що зрадила мрію, нову і шляхетну. Хай би що вона робила, все для неї воднораз знахідка і втрата, прибуток і збиток. Завжди вона оплакує те, що вже своє віджило, і боїться того, що таїть у собі нове. Здоровий глузд повстає проти традиції. Почуття чинять опір обмеженням, що їх накладають на людину її одноплемінці. І від цих суперечностей завжди народжується те, що ти назвав прокляттям роду людського і висміяв, — відчуття вини!

А тепер поміркуй: ти і я в одному тілі, і коли я не з власної волі йшов твоїм шляхом, — а іноді й з власної, — то шлях цей не був дорогою з одностороннім рухом. Як ти схилив був мою волю до своїх діянь, так, у відповідь, і твою волю зігнула моя огида до деяких твоїх вчинків. Ти навчився того, що називається почуттям вини, і завжди відтепер воно домішуватиме гіркості у твої насолоди. Ось чому потьмарилась твоя втіха. Ось чому зараз ти хотів би податися геть, втекти. Але від цього краще не стане. Почуття вини наздожене тебе й на краю світу. Воно полетить услід за тобою в царство холодних чистих вітрів. Воно гнатиметься за тобою всюди. Ось що воно таке, прокляття Будди.

Тарака затулив обличчя руками.

— Лишається одне — плакати, — сказав він нарешті.

Сіддхартха не відповів.

— Будь ти проклятий, Сіддхартхо, — промовив Тарака. — Ти приборкав мене знову, і в’язниця моя тепер ще страшніша, ніж Пекельний Колодязь.

— Ти сам себе й приборкав. Адже це ти порушив нашу угоду — не я.

— То людям випадає страждати від порушення угод з демонами, але жоден ракшас донині від цього ще не страждав.

Сіддхартха не відповів.

Наступного ранку, коли він снідав, хтось загупав у двері його покоїв.

— Хто сміє? — закричав він.

Ту ж мить завіси повискакували з одвірка, засув переломився, мов суха тріска, і двері грюкнули до світлиці.

Через поріг ввалився ракшас: рогата тигряча голова на плечах здоровенної мавпи, на ногах копита, на руках кігті; на мить він зробився прозорий, випустив з рота цівку диму, знову зробився видимий, ще раз здимів і ще раз з’явився. З кігтів його скрапувало щось не схоже на кров, на грудях курився величезний опік. У повітрі запахло паленою шерстю та горілою плоттю.

— Володарю! — крикнув він. — Прийшов чужинець і просить зустрічі з тобою!

— І ти не спромігся його переконати, що мені не до нього?

— Володарю, на нього накинулася твоя сторожа, душ із дванадцять, але він… Він махнув на них рукою — і спалахнуло таке яскраве світло, що навіть ракшасові його не витримати. Це тривало хвильку — і від них не лишилося й сліду, так наче на світі їх і не було… У стіні ж за ними зазяяла величезна дірка… Жодного уламку, тільки гладенька пропалена дірка.

— І тоді ти накинувся на нього?

— Багато ракшасів накинулося на нього, але в нього було щось таке, що нас відкинуло геть. Він знову махнув рукою, і вже троє наших щезло поглинутих спалахом, що його він послав… Мене він лише трохи зачепив. Отож мене послано до тебе з дорученням… Мені більше несила триматися…

По цих словах він щез, а над тим місцем, де стояло чудовисько, зависла вогняна куля. Тепер його слова гучали прямо в мозку:

— Він велить тобі негайно вийти до нього, а ні — то зруйнує палац.

— А ті троє, яких він спалив, теж набули своєї звичної форми?

— Ні, — відповів ракшас. — Їх більше немає…

— Який на вигляд цей чужинець? — спитав Сіддхартха, насилу вимовляючи слова власними устами.

— Він височенний, — почав демон, — на ньому чорні бриджі і чоботи. А вище вдягнений дуже дивно. На правій руці щось на зразок суцільної білої рукавиці, яка тягнеться вгору до плеча, огортає груди, а ззаду гладенько щільно облягає шию і всю голову. Спереду видно лише нижню частину обличчя: на очах у нього великі чорні лінзи, вони виступають наперед майже на п’ядь. На поясі носить короткі піхви з тої самої білої матерії, що й рукавиця, але в них замість кинджала — жезл. Під тканиною, там, де вона облягає його плечі й потилицю, випинається горбок, так наче там у нього невеличкий ранець.

— Бог Агні! — вигукнув Сіддхартха. — Ти змалював Бога Вогню!

— А, може, й так, — погодився ракшас. — Бо коли я зазирнув під його плоть, аби побачити кольори його справдешньої сутності, то побачив сліпуче сяйво, немовби глянув у самісіньку серцевину сонця. Якщо існує Бог Вогню, то це справді він.

— От і настав час тікати, — сказав Сіддхартха, — бо тут невдовзі запалає величезне пожарисько. Нам не до снаги боротися з ним. Отже мерщій ноги на плечі.

— Я не боюся богів, — заявив Тарака, — а на цьому хочу випробувати свої сили.

— Тобі не здолати Владику Полум’я, — заперечив Сіддхартха. — Його вогняний жезл — непереможний. Йому дав його Бог Смерті.

— Тоді доведеться відняти в нього цей жезл і обернути його проти нього самого.

— Ніхто не зможе носити його, не осліпнувши і не втративши при цьому руки! Ось чому на Агні такий дивовижний одяг. Не гаймо ж часу!

— Я маю сам усе побачити, — сказав Тарака. — Мушу.

— Мабуть, це новознайдене почуття вини змушує тебе гратися у самознищення.

— Почуття вини? — перепитав Тарака. — Отой хирявий пацюк, що точить мозок, якого ти мені підкинув? Ні, це не почуття вини, Приборкувачу. Колись я був наймогутнішим — якщо не рахувати тебе, — але відтоді