Читати книгу - "Спокута"

вона зовсім не вірила йому, обох їх заспокоювала. І якщо це прикидання було традиційним лицемірством, то вона мусила визнати, що користь від цього була. В її житті були свої власні радості — дім, парк, передовсім діти, — і вона прагнула зберегти їх тим, що не сварилася з Джеком. І їй не так бракувало його присутності, як його голосу по телефону. І нехай він її постійно обманює і навряд чи любить, але завжди уважний до неї; він піклується про неї, раз так винахідливо й протягом уже такого довгого часу годує її вигадками. Його брехня — це свого роду визнання важливості їхнього шлюбу.

Ображена дитина, ображена дружина. Проте вона не почувалася такою нещасливою, як повинна би. Одна роль підготувала її до другої. Вона затрималася у дверях вітальні й помітила, що вимазані шоколадом склянки для коктейлів досі не винесли, а двері в сад усе ще відчинені, і найменший вітерець шелестів тепер осокою у високій вазі, що стояла перед каміном. Дві-три товсті нетлі кружляли навколо лампи, що стояла на клавесині. Чи хтось іще на ньому коли-небудь гратиме? Те, що нічні істоти летять на світло, де їх легко можуть пожерти інші істоти, було однією з тих загадок, які приносили їй скромне задоволення. І вона воліла, щоб ніхто їй цього не пояснював. Колись під час офіційного обіду професор якихось там наук, підтримуючи світську бесіду, показав на кількох комах, що кружляли навколо люстри. Він сказав їй тоді, ніби їх притягає візуальне уявлення ще більшої темряви, що лежить за межею світла. І хоча їх можуть з’їсти, вони вимушені коритися інстинкту, який примушує їх шукати найтемніше місце зі зворотного боку світла — що в даному випадку є ілюзією. Для неї це звучало, як софістика, як пояснення заради пояснення. Хіба може хтось думати, що здатен бачити світ очима комахи? Не все має свою причину, і прикидатися, що це не так, означає втручання в життя природи, а це безнадійно і може навіть стати причиною лиха. Деякі речі є просто такими, як вони є.

Вона не хотіла знати, чому Джек стільки ночей поспіль проводить у Лондоні. Точніше, вона не хотіла, щоб їй казали. І не хотіла нічого знати про роботу, яка допізна тримає його в міністерстві. Кілька місяців тому, невдовзі після Різдва, вона зайшла в бібліотеку розбудити його після пообіднього сну і побачила на столі відкриту папку. Виключно з жіночої цікавості вирішила зазирнути туди, бо урядові справи мало її обходили. На одній сторінці вона побачила список заголовків: валютне регулювання, нормування продуктів, масова евакуація великих міст, трудова повинність на період війни. Протилежна сторінка була списана від руки. Якісь арифметичні підрахунки чергувалися з абзацами тексту. Прямим каліграфічним Джековим почерком, коричневим чорнилом було сказано, що все слід множити на п’ятдесят. На кожну тонну скинутих бомб приймаємо п’ятдесят жертв. Припустимо, що за два тижні буде скинуто 100000 тонн бомб. Результат: п'ять мільйонів жертв. Вона ще не розбудила Джека, і його тихеньке посвистування носом зливалося зі співом якоїсь зимової пташки, що долинав знадвору. Водянисте сонячне світло мерехтіло на корінцях книжок, і всюди стояв запах перегрітого пилу. Вона підійшла до вікна й виглянула, намагаючись розгледіти ту пташку серед голих дубових гілок, що чорніли на тлі сірого, ледь блакитнуватого неба. Вона добре знала, що повинні існувати подібні форми бюрократичного прогнозування. І були, звичайно ж, передбачливі чиновники, які прагнули застрахувати себе від будь-яких випадковостей. Однак ці дивовижні цифри були, безумовно, свого роду самовозвеличенням, були безрозсудними до безвідповідальності. На далекоглядність Джека, захисника дому, гаранта його спокійного існування, можна було покластися. Але ж тут були явні дурниці. Коли вона розбудила його, він щось буркнув і швидко нахилився вперед, закриваючи папку, а потім, усе ще сидячи, підніс її руку до губ і сухо поцілував.

***

Вона вирішила не зачиняти двері на терасу й сіла скраєчку честерфілдівської канапи. Вона не те щоб чекала, вона віддавалася власним відчуттям. Ніхто з тих, кого вона знала, не мав більше такого вміння перебувати в стані повного спокою, навіть без книжки на колінах, повільно перебирати власні думки, наче оглядаєш новий сад. Вона навчилася цій терплячості завдяки багаторічним намаганням уникнути мігреней. Хвилювання, зосереджене мислення, читання, розглядання, бажання — від усього цього треба було відмовитися заради повільного плину асоціацій, коли хвилини накопичуються, наче відгорнутий сніг, а навкруг густішає тиша. Сидячи зараз тут, вона відчувала, як нічний вітерець приємно лоскоче гомілки крайкою сукні. Її дитинство було таким же реально відчутним, як і переливчастий шовк — смак, звук, запах, усе це, злите воєдино, було, безумовно, чимось більшим, ніж настрій. Крім неї в кімнаті був ще хтось — ображена, занедбана, десятирічна вона сама, дівчинка, ще тихіша від Брайоні, яка дивувалася величезній порожнечі часу й чудувалася тим, що дев’ятнадцяте сторіччя наближається до кінця. Як це схоже на неї — сидіти отак у кімнаті, не «беручи участі». Цей привид був викликаний не тим, що Лола наслідувала Герміону, і не тим, що незбагненні близнюки втекли в ніч. Це було повільне западання, відступ у замкнений самодостатній простір, які означали, що дитинство Брайоні наближається до кінця. Це відчуття знову переслідувало Емілі. Брайоні була в неї останньою, і відтепер і аж до могили не буде нічого такого ж вкрай важливого і приємного, як доглядання дитини. Вона ж не дурна. Вона прекрасно розуміла, що ця жалість до самої себе, ця пом’якшена експансивність зумовлена роздумами про те, що виглядало як її власний кінець: Брайоні, безумовно, вступить до того ж коледжу, що і її сестра, в Ґертон, а вона, Емілі, робитиметься чимраз скутішою в рухах, чимраз непотрібнішою з кожним днем; вік і втома примусять Джека повернутися до неї, і нічого не буде сказано, і не треба буде нічого казати. А це лиш привид з її дитинства розплився по кімнаті, щоб нагадати їй про обмеженість круговороту життя. Як швидко усе скінчилося. Не було воно ні важким, ні порожнім — а нестримним. Безжальним.

Настрій у неї не так щоби й погіршувався від цих банальних роздумів. Вона пливла десь над ними, безпристрасно дивлячись униз, неуважно сплітаючи їх з іншими турботами. Вона планувала висадити цикламени вздовж доріжки, що вела до басейну. Робі хотів переконати її збудувати перголу, а вздовж неї насадити гліцинію, яка росте дуже повільно і чиї квіти й запах дуже йому подобалися. Але їх із Джеком давно вже поховають, перш ніж вдасться домогтися якогось