Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

півперсня в чолі, а другого їм віддав, щоб приміряли, півхустки, що в царівни взяв, а другу півхустки дав ізнов, щоб приміряли. А третій знак — перстень з брильянтом самосвітним, що лежав на другім кружалі. «Як знайдете, — каже, — такого, що в нього будуть ці всі штуки, зараз везіть його до мене».

От і їздять ті комісари по всьому царству, по всіх закутках, шукають, чи нема де того лицаря, що в нього всі ті три знаки будуть. Шукали-шукали, їздили-їздили та й добрались аж до того куточка, де Іван на печі вигрівався. Прийшли до господи.

— Помогай-бі, люди добрі!

— Дай, Боже, здоров’я, великі гості.

— А чи нема між вами того лицаря, що царівну роздобув?

— Нема, — кажуть.

Подивились ті, — у всіх лоби цілі, та й питають:

— Чи всі ж ви тут?

— Всі, — кажуть, — тільки на печі один ще єсть, але то дурень зроду, на нього ніщо зважати.

— О ні! Нам казано все царство передивитись, бо коли сам не з’являється, то вже щось воно є такого. А злазь-но, Іване!

— Не хочу!

— Та ну-бо! Злазь!

— Не хочу! Або як злізу, то що?

— Та поїдемо до царя в гості!..

— Ого! Коли мені й тут так добре! Ще лучче, як в царя… Або ж у царя є й піч?

— Та що з ним панькатися!.. — каже старший брат. — Силою його з печі. Щоб людей не марудити.

– І я кажу! — озвавсь другий.

Кричав Іван, дерся, шарпався, проте таки стягнули його на землю.

— А чого це в нього голова зав’язана? — питають.

— Лихе понесло ворону за сороченятами! Упав з дерева і голову розвалив.

А хустка так і червоніється з-поміж ганчірок.

— А то що червоне?

— Кров, мабуть, коли не шматина яка, дрантя абощо! Чи то дурне розбирає!..

— Ану покажи!

Розв’язали, розмотали ганчірки, — аж то царівнина хустка, розмотали хустку, а півперсня в лобі. Прирівняли і то й то — якраз те саме.

— Ну, — кажуть, — голубе, тебе нам і треба! А де перстень?

— Який?

— Та ти вже й сам добре знаєш.

— Я не чув, не бачив жодного персня.

Як причепились вони, як почали то просьбою, то грозьбою коло нього, він пішов надвір і взяв із стріхи перстень та й каже:

— Осьде вам і перстень!

– Їдьмо хоч тепер до царя!

— А в його ж є піч?

— Та ну його, дурника вдавать! Годі тобі! — кажуть комісари.

А браття лиш язики повисолоплювали та й дихають.

Привезли Івана до царя — таке препогане, шмаркате, обшарпане, невмиване — аж гидко дивитись!..

— Оце, — кажуть комісари, — той, що мав усі знаки! — І показали півперсня, півхустки і перстень, що у Івана на пальці.

— Ти, — цар питає, — той лицар, що до царівни на стовп вискочив?

— Я не бачив і не знаю, — озвався Іван і стоїть ізгорбившись.

— Ніщо робити, — каже цар. — Хай побуде при нас, придивимся та й розпізнаєм, що в ньому кипить. — І відвели Івана на кухню.

Чи довго, чи недовго жив він при царевому дворі, як почалась війна, чи татари надійшли, чи то так якийсь ворог нападався. Цар поїхав на війну, а двораки царські давай глузувати з Івана, що він ніби такий лицар дуже великий, а на війну не виїжджає.

— Добре, добре! — озвавсь Іван. — Я там буду! — і сказав дати йому коня. Осідлали йому якогось возиводу і привели. Сів Іван на того коня, ізгорбився, взяв якусь ломаку в руки та й каже:

— На війну їду.

Хто хтів сміятися, хто й ні, а Іван поїхав.

Приїжджає в ліс, пустив царського возиводу на пашу, а сам і подзвонив у перший дзвіночок; перший кінь чорний, як ворон, що з землі виріс, став перед ним.

— Чого потребуєш, лицарю Іване?

— Завоюєм те військо, що на наше царство нападається?

— Ніщо й турбуватись! Бери лиш зброю з правого вуха, а з-під сідла вбрання! Та скоріш, щоб пізно не було.

Убрався Іван, такий лицар, що куди-куди! Сів на коня — сріблом-золотом сяє, аж іскрить…

— А як скажеш везти тебе, лицарю Іване?

— Так вези, щоб стріла не брала і меч не тяв.

Ударив кінь копитами, і незчувся Іван, як став на війні — військо з військом січеться, рубається, кров річками тече, але ні той того, ні той того не переможе. Як вмішався Іван! Як почав сікти! Царське військо й перестало воювати — на лицаря заворонилось. А він січе та рубає, що вороги летять від нього, як терміття! Ні душі живої не зосталося, тільки самі свої. Цар зняв шапку і махає: «Просим покорно! Дарую вам шаблю!» Іван підскочив, взяв шаблю й побіг, — каже: «Там і там, в такім-то царстві іще мене на війні виглядають», — і зник, мов його й не було.

— Оце — лицар, то так що лицар! — кажуть всі, і цар каже: — Це той, що за першим разом до царівни скакав! Якби такий мені зять, — каже цар, — не жалував би йому півцарства дати!..

А сам зібрав військо і пішов на чужі краї війною. Да з чужих країв його як попруть! То аж під саму столицю приперли. От цар і пише до дочки: «Бувай здорова з святим маковейком! Перше якийсь лицар визволив, а тепер поминай, як батька звали!..»

Плачу! Лементу! На всю столицю! Почув Іван з печі той галас і питає:

— Що за плач?

— До живого, — кажуть, — прикрутилося нашому цареві. Чи не поїхав би ти визволити? — додали на кпи.

— Поїду, — каже, — а як же не поїхати! Коня мені!

Засміявся, хто чув, але коня, проте, осідлали. Сів Іван ізнов на возиводу і поїхав за ворота з кимакою в руках.

Приїхав у ліс, подзвонив у другий дзвінок, з’явився другий кінь — білий.

— Чого потребуєш, лицарю Іване?

— Поїдемо царю своєму помагати, чуже військо воювати!

— Хоч воно трудно-трудно, але побачим — бери зброю з правого вуха, а з-під сідла убрання.

Зробив так Іван, убрався і сів на коня.

— А як скажеш везти тебе, лицарю Іване?

— Так, коню, вези, щоб стріла не брала і меч не тяв.

Ударив кінь копитами, земля застогнала. Та й лиш курява за Іваном встала. Приїздить на війну, а там ізнов така січа, така різня! Господи, сохрани та борони! Половину царського війська впень витяли.

— Стій, наше військо! — гукнув Іван. — Я буду воювати!

Розступилось військо, дало йому дорогу. Як піде наш Іван сікти на два боки! Так січе, так січе! Вороги летять, як солома від коси, як терміття!.. Пройшов раз,