Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять — з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами — лише курява встала. І знов Іван догнав браття своє, дав їм по батогові — уже по два, — що з дороги не зминули, та й полетів, як птиця. Приїжджає до місця, а там панів! лицарства! ще більше, як перше було! Хоч город будуй! Мало не зі всього світу поназ’їжджалися. І знов виїхав цар і сказав те ж саме, а лицарі й почали скакать. Хто скочить — та все в яму! Хто скочить — та все в яму! А Іван стоїть; стоїть собі на самім послідку та дивиться. Скакали-скакали та й перестали. От цар ізнов гука на охочого. За третім разом Іван і виїхав з лави.

— Оце, — кажуть, — той самий лицар, що перше був! — Аж тепер пізнали. — Вже, — кажуть, — коня перемінив, то докаже слави!

А Іван так грає конем по степу! Так виграє! Розбігся — як скочить, та аж на другім кружалі опинився. Взяв перстень і скочив.

— Браво! Браво! — закричали. А Іван так полетів, що й не завважили, де дівся. Приїхав до лісу, пустив коня і знов дурень дурнем. Назбирав губ чи ні, взяв кошик та й приходить додому. Замотав той перстень в ганчірки і встромив у стріху, а сам прийшов до хати.

— А де ти так забарився? — питає мати.

— Ліг, — каже, — під дубом та й заснув і проспав аж досі. А то за печерицями ходив по корчах… — Та й поліз на піч. От і браття приїхало.

— А що ви, братці, бачили? — питає Іван.

Вони ізнов розказали йому про його самого та й кажуть, що конче його буде царівна, бо де ж таки! Ніхто і до стовпа не доскочив, а той лицар аж з другого кружала перстень взяв.

— Оже то я, братці! — каже Іван.

— Куди тобі, бідному та нещасливому! Там нас б’ють, а ти б усіх перейшов. Красне було б лицарство, якби так, щоб ти був перший!

— Вірте не вірте, як собі хочете! — озвався Іван і замовк на печі.

Прийшла пора, ті два і третій раз поїхали, а Іван попросився, щоб узяли, — не взяли, та й зостався на печі. А згодом суне з печі, взяв кошика й пішов, ніби знов за печерицями. Прийшов у ліс. Як задзвонить у третій дзвінок — прибігає кінь морозоватий.

— Чого потребуєш, лицарю Іване?

— Поїдемо царівну здобувати, — каже.

— Здобудем! Але ж і лиха наберемся! Бери вбрання з-під сідла!

Взяв Іван убрання ще краще, як друге було, — але ж не втерпів, щоб не полюбуватись на себе, — впав на сідло, як сонце ясне.

— А як скажеш везти тебе, лицарю Іване! Понад лісами чи попід небесами?

— Звідтіля, — каже, — будеш понад лісами, а туди, коню, дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять — з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами і поніс, землі не доторкаючись. Догнав Іван своїх братів і цього разу, і вже дав їм по три батоги, що з дороги не звернули, та й поїхав далі. Коли приїжджає до місця, а там ще нема й половини лицарів. Далі й ті поз’їжджалися; і його браття приїхали і стали ген-ген за плацом.

За цим разом вже мало хто й скакав: «Що ж, — кажуть, — на відважного бити, хіба лиш головою накласти! Коли всякому відомо, що приїде той лицар великий, і царівна все його буде — не чия!»

Тільки що виїхав Іван з лави, як всі його обступили і поздоровляють, що то він ті два рази скакав.

— Ні, — каже Іван, — я ніде не був, нічого не бачив і не знаю.

А тим часом дав коню трохи віддуху, поки піт в себе вбере, та як скочив, то аж на самий верх вискочив, на третє кружало, де вже царівна сиділа. Вона так і обняла його і поцілувала. А він її поки зібрався, то вона вспіла забити йому півперсня в чоло. Потім розірвала на дві половини ту хустку, що мала в руках, і своїми руками йому голову перев’язала.

Скочив Іван, а там хустка так далеко за ним розвівається на воздусі, то-то здорова була.

— Браво! Браво! Підожди! Підожди! — кричать йому зо всіх боків.

Цар зняв шапку, махає: «Сюди! сюди!» А Іван, що й не до нього мовиться — полетів, та й годі.

От приїхав до лісу, пустив коня та так шукає ганчірок, так збирає! Та все мотає на голову, все мотає. Намотав таку голову, мало не як стіжок завбільшки; взяв кошик із корча і приходить так додому.

— А що тобі? — питає мати.

— Еге, що! — крізь сльози озвався він. — Поліз на тополю за воронятами та й впав, і голову розвалив…

— Може, дуже? Ану покажи! Може, треба морової губки? Може, горілкою з милом прополоскати? — сказано мати — жалує сина.

— Ні! — каже Іван. — Я вже сам і промив, і лікарство знайшов, і приклав собі до рани.

— Ану! Покажи-таки! — Та до нього й руки протягнула — ганчірки розв’язувати та розмотувати. Як наробить він ґвалту!

— Гій! Навіжений! Мовчи! Схаменись! Не буду! — озвалась мати.

— То ж бо то! — Іван каже, — що не буду! А нащо братись!.. — Поліз на теплу піч, ліг та й стогне. От приїхали і браття його.

— О, вже, — кажуть, — по царівні! Якийсь лицар вискочив! А наш де?

— Он там на печі стогне! — озвалась мати. — Лихе понесло на тополю за воронятами чи що та й шибнуло ним звідтіля, і голову собі розвалив. Тепер і лежить як убитий.

— Якби кізка не скакала, — озвались браття, — то б і ніжка не зламалась. Так йому й треба, нехай дурень знає, що не про ньому писано. А вже ж бо! Де не посієш, там він і вродиться. Як відлежить, може, потихшає.

А Іван собі думає: «Ну-ну! Дурні! Такеє-то гречане! Як не перехрестить, то порепається». І тільки стогне, щоб не здогадались.

Пройшло чимало часу, а Іван все з зав’язаною головою і ходить, і на печі сидить, і нізащо не дається подивитись на ту рану. Як наробить крику, що аж на друге село чути, то від нього й відкинуться, аби лиш біди скараскатись. А цар тим часом розіслав комісарів по всьому світу шукати того лицаря, і насамперед по своєму царству, і такий приказ дав, щоб у всіх шукали — не минали ні старого, ні малого, ні бідного, ні багатого, ні жодної віри. Чи то жид буде, чи циган — шукай, та й годі. А дав знак: