Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"

в нього волосся сиве. Густе, але зовсім сиве. Бачте, татові вже скоро п’ятдесят. Це дуже зрілий вік, правда? Але то тільки зовні так. Усередині він зовсім молодий. Ось, дорога вчителько, ви сідайте, а я вмощуся біля ваших ніг. А можна покласти вам голову на коліна? Ми часто так сиділи з мамою. Ох, як це чудово.

— Розкажи мені, які то думки Мері-Джо вважає «чудними»? — запитала Енн, гладячи кучеряву голову хлопчика. Двічі вмовляти Пола звірити свої думки не доводилося, бо ж вони були рідні душі.

— Ці думки прийшли до мене якось надвечір, у сосновому лісі, — мрійливо почав він. — Звісно, я в це не вірю, а тільки так думаю. Ви ж розумієте. І я дуже хотів комусь про них розказати, а була тільки Мері-Джо. Вона місила в коморі тісто на хліб, я сів біля неї й запитав: «Мері-Джо, знаєте, що я думаю? Я думаю, що вечірня зоря — це маяк на землі, де живуть феї». А Мері-Джо відповіла: «Ото ти чудний такий. Ніяких фей не буває». Я так розсердився. Бо я й сам це знаю, але хто ж завадить мені думати, що вони таки є?

Ви ж розумієте. Але я був терплячий. Сказав їй: «Мері-Джо, а знаєте, що ще я думаю? Я думаю, що як сяде сонце, на землю сходить ангел, прекрасний, високий білий ангел зі срібними крилами, і співає колискову птахам і квітам. Діти можуть почути його, коли знають, як слухати». А Мері-Джо підняла руки, всі в борошні, і сказала: «Але який ти чудний, лякаєш мене!» І справді, у неї був наляканий вигляд. Тоді я пішов і всі свої думки прошепотів деревам у саду. Там є ще маленька всохла берізка. Бабуся каже, що її згубили солоні бризки з моря, а я думаю, то дурна дріада, яка жила в ній, пішла у світи й заблукала. А берізка померла, бо їй від самотності розбилося серце.

— Тепер нерозумній маленькій дріаді теж розіб’ється серце, коли вона повернеться до своєї берізки, — мовила Енн.

— Так, але й нерозумні дріади мусять відповідати за наслідки своїх учинків — так само, як люди, — серйозно відказав Пол. — А знаєте, що я думаю про місяць, дорога вчителько? Що це — маленький золотий човник, повний снів.

— А коли він зачепиться об хмару, сни випадають із нього й потрапляють до нас.

— Саме так. Ви все знаєте, дорога вчителько. Я ще думаю, що фіалки — це маленькі клаптики неба, які впали, коли янголи вирізали дірочки, щоб крізь них мерехтіли зорі. А жовтці виткані зі старих сонячних променів. А духмяний горошок перетвориться на безліч метеликів, коли потрапить у рай. Ви вважаєте ці думски чудними, дорога вчителько?

— Ні, серденько, зовсім вони не чудні. Це прекрасні думки, дивовижні для маленького хлопчика, а ті, кому їх мати не судилося, хоч би як вони намагалися, вважають їх чудними. Але не зрікайся своїх думок, Пол. Я вірю, що колись ти станеш поетом.

Вдома на Енн чекав геть інакший хлопчик, якого треба було вкласти спати. Набурмосений Деві пірнув у ліжко й сховав обличчя в подушках, щойно вона перевдягла його в нічну сорочку.

— Деві, ти забув проказати молитву, — докірливо нагадала Енн.

— Ні, не забув, — зухвало відказав Деві, — просто більше я не молитимусь. Не хочу більше бути хорошим, бо я й стараюся, але який би не був хороший, ти все одно любиш Пола Ірвінга більше. Тому я буду поганий, буду хоч розважатися.

— Я не люблю Пола Ірвінга більше, — серйозно мовила Енн. — Я люблю тебе так само сильно, як його, тільки по-іншому.

— А я хочу, щоб ти любила й мене, як його, — закопилив губу Деві.

— Не можна любити різних людей однаково. Ти ж не любиш Дору так само, як мене?

Деві сів у ліжку й замислився.

— Ні-і-і, — погодився він. — Я люблю Дору, бо вона моя сестра. А тебе люблю, бо це ти.

— А я люблю Пола, бо він Пол, а Деві — бо він Деві, — весело мовила Енн.

— Ну добре, тоді я прокажу молитву, — поступився Деві перед невблаганною логікою. — Але так не хочеться з ліжка вилазити. Я ліпше вранці скажу одразу дві, га, Енн? Можна так?

Ні, Енн була переконана, що так не можна. Деві виповз із ліжка й укляк біля її колін. Скінчивши молитву, він відхилився назад, зіпершись на босі темні п’яти й поглянув на неї.

— Енн, а я вже більше хороший, ніж був.

— Так, Деві, це правда, — кивнула Енн, що завжди й без вагань усім віддавала належне.

— Я знаю, що більше, — довірливо мовив Деві, — і скажу тобі, як я дізнався. Сьогодні Марілла дала мені два шматки хліба з варенням — мені й Дорі. І один був більший за другий, а Марілла не сказала, який з них мені. Але я більший шматок віддав Дорі. Добре я зробив, еге ж?

— Так, Деві, ти вчинив як справжній чоловік.

— Звісно, — визнав Деві. — Хоча Дора не була голодна, то з’їла трошечки від свого шматка, а решту віддала мені. Але ж я не знав, що вона так зробить, коли давав їй більший шматок, тож бачиш, Енн — я таки був хороший.

У сутінках Енн вийшла до Джерела Дріад і побачила Гілберта Блайта, що з’явився із похмурого Лісу Привидів. Раптом вона усвідомила, що Гілберт уже не школяр. Високий, змужнілий широкоплечий хлопець зі щирим лицем і ясним прямим поглядом здався Енн таким вродливим, хоч і не нагадував чоловіка її мрії. Колись вони з Діаною вже говорили про те, якого чоловіка могли би вподобати, і виявили достеменну схожість у смаках. Мав він бути високий, з витонченим прекрасним лицем, меланхолійним таємничим поглядом та оксамитовим лагідним голосом. Обличчя в Гілберта не було ні меланхолійне, ні витончене, та хіба це мало значення для дружби?

Гілберт ліг, випроставшись, на мох побіля джерела і з приємністю глянув на Енн. Якби його попросили описати ідеальну, на його думку, красуню, то він змалював би Енн, в усіх найменших деталях, навіть із сімома впертими веснянками на носі, що й понині ятрили їй душу. У Гілберті ще так багато було від хлопчика, проте й хлопчикам дано мати мрії, і у мріях поряд із ним завжди була дівчина з великими ясними сірими очима й лицем ніжним і прекрасним, мов квітка. Він уже знав, що його майбутнє повинно бути гідним його богині. Навіть у тихому Ейвонлі траплялося безліч