Читати книгу - "Київські бомби"

як ніколи раніше. До того ж протягом цього часу Полтаву чомусь жодного разу не висмикнули на допит. Щоправда, останні зустрічі з ротміст­ром не мали смислу ані для самого Підвисоцького, ані для ареш­танта. Полтава, як не крути, змушений був визнати правоту жандарма: жодної практичної користі, жодної нової та важливої інформації для Охоронного відділення він надати не в змозі. І всякий наступний допит — лише товчення води в ступі. Ви­трачати час на його більш ніж скромну персону Підвисоцький уже не хотів, дедалі менше приховуючи те під час допитів. Ви­глядало, терористу Андрієві Волоху лишалося сидіти в камері й чекати суду. Заразом — привітів від сестри.

Тож Полтава трошки розгубився, коли зранку наглядач, уже остаточно прозваний ним Поштарем, не приніс разом із баландою, хлібом та кухлем окропу очікуваної вісточки від Оксани. І на що вже точно не сподівався, так це на чергову зустріч із ротмістром. Наглядач вивів його десь за годину після сніданку, коли хлопець чекав виходу в тюремний дворик на щоденну прогулянку. Замість цього тюремник, той самий Поштар, коротко й безбарвно сказав:

— Волох, на допит!

Закувавши, як водиться, в кайданки, наглядач доправив Полтаву в уже до болю знайому кімнату, де чекав усе той самий Підвисоцький. Розмова вийшла короткою і допитом, власне, не була. Ротмістр, не приховуючи нудьги, поставив арештанта до відома: слідство у справі «коліївців» практично завершене. З його особистою, персональною справою про вбивство жандармського офіцера теж усе ясно. Суд відбудеться незабаром, нічого нового для небезпечного терориста, яким є Андрій Волох, не очікується. Вирок так само не стане несподіванкою. Полтаві здалося, що саме при цих словах ротмістр ледь помітно пожвавився — вочевидь, прогнозований смертний вирок чомусь тішив особисто його. Якщо жандарм і хотів щось почути від арештанта навзаєм, Полтава вирішив гордо промовчати. Тим більше що Підвисоцький так нічого в нього толком і не спитав. Хіба сказав, прощаючись:

— Навряд чи ми ще зустрінемося тут. Та й у суді мені нема потреби виступати. Хоча прийду. Сподіваюсь, ви не проти?

— Проти, — відповів Полтава.

— Ну, тоді тим більше прийду, — криво посміхнувся ротмістр. — Я говорив, як ви набридли мені?

— Багато разів.

— Тоді краще не повторюватися. Усе самі без мене знаєте. Хай би як це не прозвучало, але… гм… щасливо залишатися, Волоху.

Замість відповіді Полтава знизав плечима. Підвисоцький, цього разу навіть не взявши на себе труд зняти з арештанта кайданки, викликав тюремника й тепер остаточно втратив до цього в’язня будь-який, навіть службовий інтерес.

Коли йшли назад у камеру, Полтава почув за спиною:

— Не повертайся. Слухай.

Від несподіванки арештант зупинився, відразу ж отримавши сильний і грубий штурхан у спину.

— Не зупиняйся, дурню! Вперед!

Ноги Полтави самі рушили далі. Він напружився, раптом злякавшись, що зараз хтось піде цим самим коридором назу­стріч і їхню невеличку змову буде викрито. Але пощастило: тюремний коридор був порожній. Поштар говорив короткими, місткими фразами. Причому так, аби в’язень міг його почути, й при цьому — не голосно, мимоволі вимагаючи від слухача пильності та уваги.

— Я однорічник. Звати Тимофій. Тимко. Сам полтавський, земляки. У мене швагра літом судили. Книжки друкував, заборонені. Українські. Вислали за Урал. Тому я з вами.

На короткий час наглядач замовк. Полтава вирішив — той чекає від нього якоїсь відповіді. Навіть зібрався щось сказати, але ззаду знову почулося:

— Ви мало встигли. Чув — тебе повісять. Значить, повісять.

— Знаю, — відповів Полтава, не повертаючись.

— Погано. Одним нашим менше. Якщо вийдеш звідси — стрілятимеш далі?

— Куди? — Полтава справді не зрозумів.

— У кого, — виправив Тимофій. — Хорошу справу почали. Але згоріли по-дурному.

— Згоден.

Поки говорили так, коридор завернув і вони дійшли до дверей Андрієвої одиночки.

— До стінки стань, — звично наказав наглядач, відразу піднісши голос, аби прозвучало, і додав: — Мордою!

Полтава слухняно повернувся, ставши до мурованої холодної стіни майже впритул. Позаду брязнули ключі.

— Більше дурного не роби, — знову мовив тюремник. — Тікати готовий?

— Як?

— Спосіб є. Тільки знову в мою зміну. За три дні. Готовий?

— Чому…

— Мовчи. Раз я кажу, значить, інакше не можна. Готовий чи ні?

Рішення прийшло раніше, ніж Полтава зміг чітко його зважити та усвідомити.

— Готовий. А ти?

— Ще не знаю. Або тебе виведу, або разом підемо. Не можу тут більше.

— Для чого найнявся?

Ледь рипнувши, прочинилися двері камери.

— Заходь. Думай. Усе інше — потім. За три дні, в мою наступну зміну. Чи на суд і в петлю. Такий вибір, хлопче. Повертайся кругом.

Розвернувшись, Полтава спробував глянути в лице наглядачеві. Але Тимофій навмисне відводив очі. Швидко зняв кайданки, потім заштовхнув арештанта в камеру, так, що той поточився й ледь утримався на ногах.

Двері знову зачинилися.

Скреготнув ключ ззовні в замку.

Розділ другий

1

Київ—Харків, листопад 1907 року. Залізничне сполучення

Їхали в різних вагонах.

Штерна зачепило, коли Левін купив собі квиток у перший клас. Своїх грошей у нього не було, платив зі спільної каси, яка тепер, після останніх подій, уже не називалася партійною і взагалі швидко танула. Але якби Левін просто влаштувався в комфортабельному купе, Штерн, зціпивши зуби, готовий був це пережити. Сам до комфорту ставився досить спокійно, часом — навіть вороже, вважаючи його проявом буржуазності, чого він терпіти не міг і з чим боровся зі зброєю в руках уже не перший рік. Ні, Левін не просто заплатив спільними грішми за власний комфорт.

Він узяв із собою в дорогу проститутку. Найдорожчу дівку із салону мадам Сторожук, котра заради можливості покататися в купе першого класу з Києва до Харкова і назад навіть зробила пишну зачіску та вдяглася найкраще, старанно вдаючи із себе світську пані.

Не вважаючи себе великим моралістом, Штерн усе одно не стримався — останнім часом, спілкуючись із Левіним, старший узагалі не надто добирав виразів.

— Вульгарно, — сказав він, не зважаючи навіть на розмальовану курву поруч.

При цих словах дівиця спершу дурнувато посміхнулася, після чого губки знову перетворилися на звичний рожевий «бантик». Штерн уперше бачив її, тож поняття не мав: у закладі мадам Сторожук має прізвисько Лілі-Бантик. Ніхто з дівчат не вмів так природно складати губи, а клієнти від самого вигляду пухкого «бантика» неабияк заводилися. Тому мадам навіть цінила Лілі трохи дорожче — теж на заздрість іншим дівчатам.

Вона зиркнула на супутника. Намагаючись зрозуміти, чи не жартує цей некрасивий чоловік із рідкою, зовсім не охайною борідкою. Нарешті, ніби відчувши загрозу, котру він випромінює, притислася до