Читати книгу - "Сестра Керри"

у кімнаті, яка правила за кухню і де Керрі часом що-небудь готувала. Цього вечора їй саме захотілося похазяйнувати, і на столику вже стояла смачна вечеря.

— Та про спектакль у моїй масонській ложі. Вони хочуть виставити п’єсу і просили мене підшукати їм молоду жінку для однієї ролі.

— А що вони збираються ставити?

— «Під ліхтарем».

— Коли?

— Шістнадцятого.

— Ну, і чому ж ти цього не зробив? — спитала Керрі.

— Бо я нікого не знаю, — признався Друе.

Раптом він глянув на неї.

— Слухай, — сказав він, — а може, ти хочеш взяти цю роль?

— Я?. — здивувалась Керрі.— Я ж ие вмію грати!

— Звідки ти знаєш, що не вмієш? — мовив задумливо Друе.

— Я ж ніколи не грала, — відповіла Керрі.

І все ж їй було приємно, що він подумав про неї. Її очі заблищали: адже їй ніщо на світі так не подобалось, як сценічне мистецтво.

А Друе, вірний собі, вхопився за цю думку, бо це був найпростіший вихід для нього:

— Нічого! Це така роль, що ти її чудово зіграєш.

— Ні, я не зумію, — відповіла Керрі нерішуче.

Така пропозиція і вабила, і лякала її.

— А я кажу, що зумієш. І чому б тобі, справді, не спробувати? їм потрібна людина, а для тебе це буде приємна розвага.

— Ах, ні,— відповіла Керрі серйозно.

— А я певен, що тобі сподобається. Скільки разів я бачив, як ти тут витанцьовуєш по кімнаті, наслідуючи акторів, — тому я й запропонував тобі. А розуму в тебе вистачить для цього.

— Та де там! — несміливо протестувала Керрі.

— Ось що я тобі раджу зробити: піди і подивись, як там підуть справи. Для тебе це буде розвага. Інші виконавці навряд чи чогось варті. У них нема ніякого досвіду. Та яке вони мають уявлення про гру на сцені!

Він навіть брови зсунув, подумавши, які вони всі невігласи.

— Налий мені кави, — додав він.

— Ні, Чарлі, я не думаю, щоб я зуміла заграти, — стояла на своєму Керрі.— Невже ти це серйозно говориш?

— Авжеж, що серйозно. Я переконаний, що ти матимеш успіх. І ти хочеш грати, я в цьому певен. Я одразу подумав про це, тільки-но прийшов додому. Тому я й сказав тобі.

— Як, ти казав, називається п’єса?

— «Під ліхтарем».

— І яку роль мені хочуть дати?

— Та однієї з героїнь… я не знаю напевно.

— А що це за п’єса?

— Бачиш, — почав Друе, який не міг похвалитися доброю пам’яттю на такі речі,— там ідеться про дівчину, яку викрадають двоє негідників — чоловік і жінка, що живуть у міських нетрях. Вона, здається, мала гроші, і вони хотіли ті гроші відібрати. Я вже не пригадую, що там іде далі.

— То ти не знаєш, яку роль я гратиму?

— Правду кажучи, ні.— Він трохи подумав. — Стривай, пригадав! Лаура! Так, так, ти маєш бути Лаурою!

— А ти не пригадуєш, що це за роль?.

— Їй-богу, не пам’ятаю, Кед — відповів він. — А мусив би пам’ятати, я ж не раз бачив цю п’єсу. Там є така дівчина, яку викрали ще дитиною… Десь просто на вулиці, чи що… і от на неї й чигають оті двоє злочинців, про яких я тобі казав. — Він замовк, тримаючи перед собою на виделці шматок пирога. — Вона мало не втопилася одного разу… ні, не те!.. Знаєш що, — закінчив він, безнадійно махнувши рукою, — я тобі краще дістану цю п’єсу. Хоч убий, нічого не можу пригадати.

— Я просто не знаю, що робити, — сказала Керрі, коли він замовк. Інтерес до театру і бажання показати себе на сцені боролися в ній з сумнівами і побоюваннями. — Я б спробувала, якщо ти вважаєш, що я зумію.

— Звичайно, зумієш, — підхопив Друе, який, намагаючись її захопити цією думкою, запалився сам. — Невже ти думаєш, що я став би тебе умовляти щось зробити, якби пе був певен, що тебе чекає успіх? От побачиш, яка з тебе добра актриса. І це тільки піде тобі на користь.

— А коли треба туди йти? — спитала Керрі задумливо.

— Перша репетиція у п’ятницю ввечері. Я тобі сьогодні дістану роль.

— Гаразд, — сказала Керрі покірливо. — Я спробую. Але якщо я провалюся, винний будеш ти.

— Ти не можеш провалитись, — запевнив її Друе. — Грай так, як ти робиш це тут. Тримайся невимушено. Все буде добре. Мені не раз спадало на думку, що з тебе вийшла б чудова актриса.

— Справді?

— Авжеж, — потвердив наш комівояжер.

Він і не уявляв собі, виходячи того вечора, яке полум’я розпалив у грудях жінки, що її залишив удома. Керрі була з природи вразлива і сприйнятлива, тобто мала ті якості, які можуть розвинутись у видатний сценічний талант, їй властива була та пасивність душі, яка робила її дзеркалом, що відбивало реальний світ. Вона мала також великий хист до наслідування. Не маючи ніякого досвіду, вона часом дуже вдало відтворювала побачену нею драматичну ситуацію, вдаючи перед дзеркалом різноманітні вирази облич учасників якої-небудь сцени. Вона любила говорити з інтонаціями, властивими трагічним героїням, і повторювати патетичні уривки з п’єс, що особливо її зворушили. Останнім часом їй довелось побачити майстерне виконання ролей інженю[4] в кількох непоганих п’єсах, і в неї мимоволі з’являлось бажання наслідувати цих артисток; немало часу провела вона в своїй кімнаті, відтворюючи їхні рухи, жести, міміку. Друе кілька разів заставав її за цим заняттям, думаючи, що вона милується собою в дзеркалі; насправді вона тільки пригадувала якийсь особливий вираз чиїхось очей або уст, що їй запам’ятався. Він весело докоряв їй, і Керрі сама стала вважати себе кокеткою, хоч насправді це були тільки перші паростки артистичного таланту, який виявлявся в бажанні відтворити щось гарне, що вразило ії уяву. А треба знати, що в такому прагненні відтворювати життя і таяться зародки драматичного мистецтва.

І тепер, коли Друе похвалив її драматичні здібності, Керрі вся затремтіла від радості. Як полум’я зварює окремі часточки металу в суцільну масу, так його слова з’єднали в одне ціле її розпорошені, уривчасті відчуття, яким вона досі не йняла віри, і сповнили її надією. Як усім людям, їй була властива деяка самопевність. Вона почувала, що змогла б багато зробити, якби їй трапилася нагода. Як часто, дивлячись на пишно вбраних актрис на сцені, вона думала про те, якою б вона була на їхньому місці і яке б це було щастя. Вогні рампи, ефектні ситуації, гарне вбрання, оплески — все це полонило її душу, і врешті вона почала вірити, що й сама могла б грати, сама могла б добитись визнання свого