Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"

обидва

— Що ж це ми — тільки удвох із тобою тепер на всій планеті? — розгублено кажу я. — А… а люди?

— Гм, — насупив ти брови. — Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п'ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки й мегантропи — сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам'яних знарядь.

— Ану тебе! — кажу я. — Ще бракує, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек… — я зітхнув. — А їсти, між іншим, хочеться страх!

— І мені, — кажеш ти.

— Оце б, — кажу, — зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку І кави з молоком.

— Забудь, — кажеш ти. — На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м'ясо…

— Тс! — перебив я тебе раптом. Замовкли ми, прислухалися

Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.

— Жоро, що це? — пошепки питаю я

— Не знаю Звірюка якась, здається

— А що, як… шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я. — Або печерний ведмідь їм вогню не треба. Вони м'ясо сире їдять

— Припини, — шепочеш ти, — паніку Вони таке м'ясо, як ти, в рота не візьмуть У них смак хороший.

Рикання начебто припинилося. Але серце все одно теленькає

— Жоро, — кажу я. — А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як Куди ми потрапили, що за місцевість…

— Полізьмо, — кажеш ти. — Тим більше, що люди в той час частіше по деревах лазили, ніж по землі ходили.

І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім не відоме науці допотопне палеозойське дерево

Дошкрябалися до гілляки, поряд із якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло

Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало

Ми так і вклякли від несподіванки.

— Уа! Уа! Уа! — линуло з дупла Немовля

Двох думок бути не могло. Вусі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.

Зазирнули ми в дупло Так і є

У купі зеленого мотлоху — чи то листя, чи то доісторичної трави — лежало, дриґало ніжками й плакало кумедне кучеряве немовля Чи то австралопітек, чи то архантроп — хто його зна.

— Бач! Лаявся, лаявся — долаявся! — кажеш ти. — Прародича нашого збудив. Як його тепер укоськати!

— Укоськаємо, — впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят. — Аа-аа-аа-а!. Аа-аа-аа-а!

А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала:

Коте сірий, коте білий,

Коте волохатий.

Не ходи ти коло хати,

А йди, коте, ночувати,

Дитя мале колихати.

Бодай спало, не плакало,

Бодай росло, не боліло

І серденько не щеміло…

У кісточки — ростушечки,

А в серденько — здоров'ячко

Проте немовля на колискову мою аніякісінької уваги. Кричить.

— Що ти йому про котів? — кажеш ти. — У них же котів іще нема Давай іншої.

Баю, баю, баю,

Не лягай скраю,

Бо скраєчку упадеш,

Собі носа розіб'єш

Цить, не плач,

Спечем калач.

Медом помажем,

Тобі покажем,

А самі з'їмо

Але й ця, бачу, ніякого впливу не робить. Я знову:

А-а, люлі-люлі!

Чужим дітям дулі,

А Івасю калачі,

Щоби спав він уночі

Та немовля кричить-розривається. Більше колискових я не знав.

— Ой Лесику, — кажеш ти. — Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодривають нам голови Не могли вони таку малу дитину надовго кинути Давай краще чкурнемо звідси

Зітхнув я Була в твоїх словах правда Та оргвисновків, як каже наш староста Стьопа Чичибабін, зробити ми вже не встигли. Тільки ото я зітхнув, як раптом над нами почулося грізне «вау-вау!» — і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура та схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе

І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!) Маленькі лоби Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи

Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю

— Риу-риу! — гарикнув просто мені в обличчя дикий тато.

— Шеу-шеу! — прошипіла тобі дика мама

У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.

А потім — треба ж рятуватися. Бо ще мить і…

— Вибачте! — пробелькотів я. — По-овірте, ми ж… нічого по-оганого не той… не зробили…

— Чесне слово! — пробелькотів ти.

Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: «Риу-риу!», а мама: «Шеу-шеу!», й обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі… Але нас виручило дике немовля Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.

Ми не барилися

Шугонули вниз і кинулися навтікача Бігти було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те, щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться

Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, то спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті

— Ну-у!.. — кажу я. — Страшні люди! Ще трохи, й він одірвав би мені кінцівки Кулачисько бачив? Більший за твою голову Як добрячий кавун Мабуть, гігантопітек.

— Чого там страшні, — кажеш ти. — Звичайні батьки, які люблять і оберігають свою дитину Гадаєш, якби на тебе хтось нападав, твої тато з мамою спокійно дивилися б?

— Та ми хіба нападали?

— А звідки їм знати? Стоять якихось двоє голодранців над дитиною і щось незрозуміле співають Ти ж чув, у них кажуть: «вау-вау», «риу-риу», «шеу-шеу»… А ти — «люлі-люлі, чужим дітям дулі…» Хто тебе зна, що в тебе на думці.

— Та-ак, — зітхнув я. — Але обідрані вони все-таки… жах! І квартирне питання… Жити в дуплі, прямо скажемо… А дитина? Ні пелюшок, ні повзунків, ні підгузничків. Казна-що!

— А звідки ти знаєш, що таке повзунки й підгузнички? —