Читати книгу - "Без козиря"

class="p1">— А таку можна: «Бас гуде, скрипка грає, Іван мовчить, та все знає»? Це теж українська! — сказала одна дівчина.

— Або: «Дорогі гості, та в середу трапились», — додав шахтар.

Сотник закашлявся і зробив вигляд, що не розчув.

— А скажіть, товаришу, ви… — почав Байда, але сотник, враз нахмурившись, перебив його:

— Який я тобі товариш?

— Я про це й хотів довідатись, а ти й сам здогадався.

— Про «товаришів» забудьте! А тобі, старий, треба було б про штани подумати. Голим тілом світить, а й собі про політику. — І задоволений сотник згорда позирнув на дівчат.

Але його дотеп ні в кого не викликав посмішки: не один Байда світив грішним тілом. Тільки сам Байда зніяковів і криво посміхнувся:

— Отож я весь час і думаю про штани, а виходить — політика.

— Ну, а яка ж ваша політика, пани-добродії? — спитав Гнат Убогий.

— Україна для українців. Зрозуміло?

— Зрозуміло, тільки не зовсім. Значить, ви й пана Розаліон-Сошальського збираєтесь виселяти, і княгиню Браніцьку, і нашого Дзіковського чи тільки робітників?

— Не твого розуму діло! — огризнувся сотник. — Який грамотний знайшовся.

— А приміром, шахти, то ість усяка недвижимость, як земля, так яка об них ваша програма? — спитав Кіндрат Сусідка, сховавшись перед цим за людські плечі.

— І ти, діду, далеко забігаєш. Дай попереду ворога подолати, а потім подивимось.

— Що ж то за ворог такий — чи німець, чи француз? Так німців же прогнали. І гетьман накивав п'ятами.

— Накивають і Петлюри, — буркнув Байда.

Сотник яструбиним поглядом зазирнув у натовп, навіть трохи підвівся на стременах:

— На який це ти лад пісню заводиш? Щось ніби не нашим тхне. Чи ти вже замовк? І ви мовчите, дівчатка? Ex, тяжко, важко…

— Мабуть, тобі, сердешному?

Сотник, оком не моргнувши, продовжував:

— Поналазило сюди різних чавоків…

— Та й роблять, сердешні, мало не за спасибі на таких, як ти, — перебив його голос із натовпу.

— Та у вас тут, бачу, мабуть, більшовики завелись?

— А то ж хто, думаєте, балака? — вигукнув парубок із Платонівки, який і собі заломив шапку по-козацькому. — Ви на них не звертайте уваги.

— А то нам робити більше нічого! — сказав сотник, пхекнувши. — Давайте краще заспіваємо, — і завів пісню «Гуля Максим, гуля батько…», парубок загув без слів, як джміль, але інші тільки посміхались.

— Це й ви гуляєте? — сказав учитель Безуглий із натовпу. — То гуляйте собі десь далі, а тут людям не до співів.

Посмішка збігла з сотникового обличчя, вуси, як чорні п'явки, зав'юнились під горбатим носом. Він, мабуть, не сподівався на такі наслідки і розгубився. Кіндрат знову висунувся з-за спин і, як уперше, задьористо спитав:

— Скажи краще, хто ви і звідкіля ви?

Сотник наморщив чоло і вже похмуро відказав:

— З цього б і починали. Козаки Мазепинського куреня. Чули, що в нас тепер Директорія? Самі тепер будемо хазяйнувати. Годі й вам на печі сидіти!

— Спасибі за раду: теплий кожух, тільки шкода — не на мене шитий! — знову вигукнув учитель Безуглий. — А ваше слово брехнею підбите! — Від обурення його очі заблищали, а на білявому обличчі спалахнули червоні плями.

— Значить, буржуї й поміщики будуть і землею, всім даною, і сердешним людом торгувати? — сказав Байда.

Сотник торкнув шпорами коня і направив на Байду:

— О, та ти, бачу, грамотний.

Шахтарі заступили йому дорогу.

— Що за шум, а драки нету? — Всередину з гармонією врізався Власов. — Кінна поліція чи стражники?

Усі голосно зареготали.

— А ми ніяк не могли опреділити!

Десь узявся штейгер Варивода і, повний щастя, припав до сотникового коліна. Сотник радий був скоріше урвати непередбачену дискусію з робітниками і охоче повів з ним розмову. Козаків теж оточили червонощокі платонівські парубки.

Байдина клятва

Наступала весна. Руді пагорки, омиті гомінкими струмочками, вже курилися ароматами незримих злаків. За останній рік сотні пар людських ніг протоптали по них сотні нових стежок. Вони, мов павутиною, вкрили Далекий Схід, Поволжя, Кубань і Україну. На кожній такій стежці не переставала точитися запекла, смертельна боротьба.

Із Калинівки найбільше стежок вело до старої виробленої шахти за селищем, яка не раз переховувала шахтарів од небезпеки. Зараз біля шахти стояли дві підводи, запряжені кіньми з розбитими ногами.

На вози забирали увесь запас патронів, ручних гранат і іншої зброї, яку протягом зими назбирав Гордій Байда зі своїм загоном. У сірій солдатській шинелі, підперезаний кулеметною стрічкою, з наганом через одне плече і з шаблею через друге, Гордій Байда стояв біля воза й хазяйновито оглядав, як в задку ладнали кулемет.

За зиму зморшки на Байдиному лобі і біля носа поглибилися, від чого обличчя стало ще більш суворим, в рухах і в голосі з'явилися вже впевненість і воля.

Скінчивши з одним возом, він підійшов до чорного отвору шахти і, мов у колодязь, гукнув:

— Повертайся, повертайся, хлопці!

З глибини вилетів придушений голос:

— Ніби все вже!

— Винось динаміт, та обережніше!

Кіндрат, заклопотаний біля першої пари коней, скинувся від цих слів:

— А куди ти його покладеш, динаміт отой?

— До тебе, Кіндрате, коні у тебе плохенькі.

— Ого, плохенькі. — І для більшої переконливості грізно прикрикнув на сірого, що губами тягся за буряком: — Стій, кабардинець чортів! Не знаєш ти цього орла: і кісток не збереш.

Але «орел» з розбитими старечими ногами і наростами на колінах, діставши нарешті з Кіндратових рук буряка, мирно захрумкав.

Од селища чвалом прискакав Василь Моренко і, з розгону приклавши руку до кашкета, по-військовому чітко проказав:

— Загін білих вирушив з Оленівки!

Гордій Байда допитливо глянув йому в бистрі очі.

— Скільки?

— Чоловік п'ятсот красновців. Ідуть просто на Калинівку.

— П'ятсот чоловік?

Василь засовався на сідлі.

— Ну, як не п'ятсот, так чотириста, як завгодно!

— Сам рахував?

— Робітників питав. Кажуть, і батарею бачили.

— І йдуть на Калинівку?

Василь засовався ще дужче:

— Одні кажуть, на Калинівку, а інші кажуть…

— Кажуть, що ти, Василю, нічого не розвідав. Жени мені назад і доки на власні очі не перевіриш, не повертайся. Марш!

Присоромлений Василь Моренко сердито відкинув свій чуб, що ніби сам ліз на очі, повернув коня і потюпав назад.

— Хоче-таки генерал Краснов викоренити робітничий дух, — сказав до себе Байда. — Та тільки буде воно так, як і з тим Мазепинським куренем. То було на всю Калинівку десяток-два гвинтівок, а тепер і на два вози всього не забереш.

Всю цю зброю здобули в петлюрівськім загоні, який різдвяними святами зупинився на станції Мандриківці.

Після похорону старого шахтаря Гордій Байда, повертаючись із Платонівки, зайшов до Гриця Духоти, щоб розповісти про появу в Платонівці петлюрівців.