Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

вона, — померти разом із тобою; я не зможу жити в цьому світі, по вінця наповненому стражданнями.

Жустина намагалася підбадьорити її, але й сама зусиллям волі стримувала гіркі сльози. Вона пригорнула Елізабет і сказала голосом, у якому відчувалося стримуване хвилювання:

— Прощавайте, люба леді, мила Елізабет, мій дорогий та єдиний друже; нехай благословлять і збережуть вас милостиві небеса; нехай це буде останнім вашим горем, останнім вашим стражданням! Живіть, будьте щасливі та робіть щасливими одне одного.

Наступного дня Жустина померла. Палке красномовство не змогло зворушити твердого переконання суддів у винуватості бідолашної мучениці. Не слухали вони і моїх пристрасних та обурених слів. І коли я почув їхні холодні відповіді, їхні байдужі міркування, моє зізнання, яке вже ладне було вихопитися, так і вмерло на вустах. Я тільки видався би причинним, але не домігся б відміни вироку, який винесли моїй нещасній жертві. Вона загинула на ешафоті як убивця!

Крім мук власного серця я бачив і глибоке та безмовне горе моєї Елізабет. І це також через мене! Я всьому виною. Горе батька, траур нещодавно щасливої сім’ї — справа моїх проклятих рук! Ви плачете, сердешні, але це ще не останні ваші сльози! Знову і знову будуть лунати тут поховальні ридання! Віктор Франкенштайн, ваш син, брат і колись любий друг, ладен віддати до останньої краплі всю кров заради вашого порятунку, він не мислить своєї радості, якщо вона не відбивається у ваших любих очах, він бажав би обдарувати вас усіма благами і служити вам усе життя, — проте це саме він примусив вас плакати — проливати нескінченні сльози, і не сміє навіть сподіватися, що невситимий фатум вдовольниться цим і біда зупиниться, перш ніж спокій могили вгамує страждання ваших душ!

Все це мій внутрішній голос пророкував мені, коли я мучився муками совісті, докорами сумління, жахом і відчаєм; я бачив, як мої близькі страждають на могилах Вільяма та Жустини — перших злощасних жертв мого бісівського мистецтва.

Розділ 9

Нічого немає такого болісного для людського розуму, як мертвий спокій бездіяльності, який приходить на зміну загостреним відчуттям, що викликані були швидким плином подій; як та певність, що не залишає в душі місця ні для надії, ні для страху. Жустина померла, вона віднайшла вічний спокій, та моє життя тривало. Кров спокійно струменіла в моїх жилах, але серце було розчавлене тугою та каяттям, яких ніщо не могло полегшити. Сон утікав від мене; я блукав, неначе злий привид, який справді скоїв нечувані злодійства, і ще гірше, набагато гірше (в цьому я був цілковито переконаний) очікувало мене попереду. А попри все моя душа була повна любові та прагнення добра. Я вийшов на життєву стежку з високими задумами, я прагнув реалізувати їх і принести якомога більше користі ближнім. Тепер усе розвалювалося; я втратив спокій сумління, що дозволяло б мені з задоволенням згадувати події минулого і з надією дивитися вперед, натомість я мучився каяттям і усвідомленням власної провини, я опинився в пеклі страждань, які жодна мова не зможе описати.

Такий стан душі підірвав моє здоров’я, яке ще не цілком відновилося після першого удару, що я переніс. Я уникав людей; усе, що хоч якось нагадувало про радість і задоволення, було для мене мукою; моїм єдиним притулком стало усамітнення — глибоке, похмуре, яке подеколи нагадувало смерть.

Мій батько із болем спостерігав за тими змінами, що відбувалися в моїй поведінці та звичках, і намагався доводами, які підказували йому його власне чисте сумління та праведне життя, розрадити мене й налаштувати на стійкість і мужність, а також розвіяти хмару похмурості, яка зависла наді мною.

— Невже ти гадаєш, Вікторе, — сказав він одного разу, — що мені легше, аніж тобі? Ще ніхто не любив своєї дитини більше, ніж я любив твого брата, — тут його очі заблищали та наповнилися сльозами, — але хіба ми не маємо обов’язків перед живими? Хіба ми не повинні стримуватися, аби не поглиблювати їхнього болю? Ба більше, це є також твоїм обов’язком перед самим собою, оскільки твоя надмірна печаль заважає тобі самовдосконалюватися й радіти життю, і навіть виконувати повсякденні обов’язки, а без цього людина не придатна до життя в суспільстві.

Ці поради, нехай і мудрі, були абсолютно даремні щодо мене; я перший поквапився би приховати власне горе і розрадити близьких, якби до моїх почуттів не примішувалися гіркі докори сумління та страх перед майбутнім. Наразі я міг відповідати батькові лише поглядом, повним відчаю, і намагався чимшвидше зникнути з його очей.

На той час ми вже переїхали в наш заміський будиночок у Бельрів. Така зміна була вчасною та дуже доречною для мене. У місті рівно о десятій брама зачинялась, і я не міг залишатися на озері після цієї години, тож я нудився в Женеві. Тепер я був вільний. Часто, коли вся сім’я лягала спати, я брав човен і збавляв довгі години на воді. Іноді я ставив вітрило і плив за вітром; іншим разом випливав на середину озера і пускав човен за хвилею, а сам віддавався гірким думкам. Безліч разів, коли все навкруги дихало спокоєм, і я був єдиним, хто порушував його, окрім кажанів та жабенят, які різко й уривчасто кумкали десь на березі, безліч разів я почував спокусу пірнути в тихе озеро і навіки-віків заховати в його водах своє горе. Але мене стримувала думка про мужню мученицю Елізабет, яку я так ніжно любив сам і для якої так багато означав. Я думав також і про батька, і про другого брата; не міг же я так підступно полишити їх, беззахисних, на поталу злісному дияволу, якого я власноруч пустив поміж люди?

В такі хвилини я гірко плакав і молив Бога повернути мені душевну рівновагу хоча б для того, щоб служити опорою та розрадою для моїх близьких. Але це було неможливо. Докори сумління вбивали в мені будь-яку надію. Я вже заподіяв непоправне зло і жив у постійному страху, що створене мною чудовисько вчинить новий злочин. Я мав невиразні підозри, що це ще не кінець, що монстр завдасть нового жахливого удару, який затьмарить усі попередні. Поки залишалося живим хоча б одне створіння, яке я любив, мені було чого хвилюватися. Мою ненависть до чудовиська не можна описати словами. На саму думку про нього мої зуби зціплювалися, очі горіли, а все моє єство прагнуло забрати у нього життя, яке я подарував йому так бездумно та необережно. Коли я згадую про його злочинства, моєму