Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

щось подібне — вже не пам’ятаю, в кого і де саме, адже потім вся ця штучна розкіш поперла звідусіль — я називав такі антуражі «стомлені бідністю».

Адже напозір оточувати себе «золотом-діамантами» — ознака простолюдинів, котрі несподівано і, скажімо відверто, не дуже чесно розбагатіли.

Алекс чекав на мене.

Прискіпливо оглянув і лишився задоволений.

Ми потисли один одному руки.

— Як гольф? — запитав я, сідаючи і розгортаючи меню.

— Це втомлює, - зі значущим виглядом сказав Апекс. — У нас це не той спорт, якому можна віддатися, забувши про справи. — Все, що він говорив, лунало, як інтерв’ю, щоб кожне слово і кожна сентенція були зрозумілі нетямущому іноземцю. — Ми скрізь мусимо працювати: в саунах, на спортивних майданчиках, на полюванні. Країна знаходиться у фазі становлення, тому жодне задоволення не для нас.

Я співчутливо похитав головою.

— Але зараз я цілком у вашому розпорядженні, - посміхнувся Алекс. — Хоча… це теж свого роду робота…

— Спробуємо зробити її приємною, — сказав я. — Зйомки почнуться лише завтра.

Офіціант почав заставляти стіл напоями.

— Не знав, що ви вживаєте, замовив різне, — сказав Алекс. — А я надаю перевагу вітчизняній горілочці. Я взагалі люблю все по-простому. Горілка з томатним соком.

Я згадав його сентимент щодо манної каші і схвально кивнув:

— Спогади юності?..

— Точно! — засміявся він. І, відпустивши офіціанта, сам налив нам по чарці. Я помітив, що це він зробив похапцем, із виглядом людини, яка любить випити.

Я мусив пригубити, пояснивши, що «за кермом».

— Шкода, — сказав Апекс. — А от я зараз із водієм. І не тільки, подумав я, зиркнувши на двох амбалів, що спостерігали за нами.

— Так, — підтвердив я. — Шкода… Але мушу зробити гарний матеріал…

— Так, так, розумію. Я до ваших послуг.

— Тоді почнемо з особистого, — вирішив я одразу взяти бика за роги. — Нещодавно ви пережили велику втрату. Я переглянув пресу — ваша дружина була така гарна і молода…

Він знову налив і випив.

— А… Так, велику втрату… — сказав він, наколюючи на виделку канапку з червоною ікрою. — Історія кохання — то чудове тло для вашого портрета.

У нас таке люблять… — сказав я, підштовхуючи його до розмови. — Це була жінка вашого кола?

— Жінки мого кола роблять свій бізнес, — криво посміхнувся він. — Вони заклопотані і мало підходять на роль дружин. Це — світова тенденція, до речі. Ні! Для мене завжди було головним, щоб людина, як кажуть у нас, була хороша.

А зараз знайти нормальну дружину таким людям, як я… як ми, — він обвів рукою приміщення, маючи на увазі присутніх тут чоловіків, — то величезна проблема. Але ми її теж вирішуємо! На державному рівні.

Він розсміявся і знову випив. Я теж засміявся в унісон з ним:

— Дивна у вас країна, якщо навіть питання одруження вирішується на державному рівні!

Він став серйозним:

— Не бачу нічого дивного! Хороша дружина для державного діяча — це як… як… шабля, тютюн та люлька!

— Що? — я театрально округлив очі.

— Ну, вам цього не зрозуміти. Є у нас така народна пісня… Менше з тим, ми, люди нової формації, підходимо до цієї проблеми раціонально і серйозно. Інститут родини треба укріплювати і розвивати. До шлюбу треба підходити серйозно, а не спонтанно.

Він знову говорив як по писаному, але очі його вже неприродно блищали.

— Поясніть цю слушну думку, — попросив я.

— Ми, люди нової формації, надаємо перевагу чистому шлюбу — без усіляких домішок. А такий можна утворити тільки з жінкою, котра від народження буде добре вихована і не матиме ніяких вад — від фізичних до психологічних. Без жодних залежностей від усього зовнішнього. Чиста любов.

Підтримка. Служіння. Всі чесноти, які втратив світ.

— Але як таку знайти? — гмикнув я, згадавши слова, вишиті на рушнику пані Тамари. — Її треба виростити!!! — з переможним виглядом вигукнув Алекс.

— О! О! — так само вигукнув я, вдаючи крайній ступінь захвату. — Невже? Яким чином?

— Елементарно. — Посміхнувся він, випив і продовжував говорити, радіючи моїй непідробній увазі: — У нас існує спеціальний закритий заклад, де виховуються такі майбутні дружини.

— Я щось чув про це, — підтримав розмову я.

— Певно, що чули — це старовинний заклад. Такі існують по всьому світі. Але наші — ефективніші, тому іноземці надають перевагу нашим жінкам. Хоча не кожен може дозволити собі таку розкіш. Добра дружина коштує недешево.

— Що ви маєте на увазі? — цілком серйозно запитав я.

— Ну, система така: дівчата покидають свої родини у досить юному віці і навчаються в цьому закладі до самого заміжжя. Вони виховуються у кращих традиціях, навчаються всього, що варто знати справжній жінці. Потім звідти ми обираємо собі ту, яка нам подобається.

— Ми?

— Так, ми — люди нової формації: заможні, здатні запропонувати жінці гідне життя.

— Цікавий спосіб одруження… — пробурмотів я. — А чи немає в тому ризику?

— Який ризик? — здивувався він, знову хильнув з чарки і заговорив гаряче. — Ризик, коли несвідомі члени суспільства обирають собі всякий непотріб! А потім, в разі розлучення, до скону утримують хитрих баб чи купують їм бутики або салони краси, щоб ті їх остаточно розорили. Або фінансують їхні примхи, скажімо, в шоу-бізнесі. І немає на те ради. Ніде не знайти нормальну жінку! Крім… крім як ось в такому закладі, де дівчина змалечку навчена бути дружиною. Це користь навзаєм. Це прогрес!

Я пригадав Барса і свою обіцянку дізнатися, як йому потрапити в те коло «обраних».

— Цікаво. Дуже цікаво, — сказав я. — А чи кожен з чоловіків може стати таким щасливим нареченим?

Він засміявся. Випив. Знову розсміявся.

— Тільки той, хто спроможний платити!

— Платити? За що саме?

— За все! Абсолютно за все! Я ж кажу: це недешеве задоволення. Утримання, харчування, одяг, лікарняне обслуговування, тисячі дрібничок… О! Мільйон! Сто мільйонів дівчачих дрібничок! Вже не кажучи про різні непередбачувані витрати, що йдуть у кишеню керівництва. Але результат вартий того, Вілле! Якщо хочеш — знайдемо там дружину і тобі, я посприяю. Наші дівчата — кращі в світі!

Я зробив вигляд, що страшенно зацікавився пропозицією.

— А скільки ж коштує таке одруження?

— Увесь рахунок ти побачиш тільки тоді, коли обереш свій варіант. А до того просто сплачуєш десять чи більше (залежно від часу реєстрації в ліцеї як потенційного клієнта) відсотків від своїх прибутків. Я в цьому товаристві був зареєстрований ще своїм батьком з шістнадцяти років. Але все одно, коли одружувався, довелося викласти чи не сімсот тисяч зелених! А хтось викладає і більше мільйона. Якщо іноземець — то і всі три!

Я подумав, що Барс у своїй любовній гарячці пролітає, мов фанера над