Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

Не можна сказати, щоб там усе дуже змінилось. Хіба, може, бузок, той, під вікном з кухні, підріс, мабуть, на фут та берест на першому подвір'ї засох, довелося зрубати. А все ж у дворі стало якось наче не так.

— А як мати? – спитала міс Керінгтон.

— Коли я бачив її востаннє, вона сиділа на ґанку й плела якусь серветку під лампу, – сказав «Білл». – Постаріла. А в хаті все як було. Ваша мати попросила, щоб я посидів з нею. «Тільки не руш, – каже, – цієї гойдалки, Уїльяме. Відколи Позі покинула нас, так вона там і стоїть. А он фартух, що вона почала підрублювати… як кинула його тоді на поруччі, так він і висить. Може ж, таки, – каже, – Позі коли-небудь ще вернеться й підрубить його».

Міс Керінгтон владним рухом покликала офіціанта.

— Пляшку шампанського, сухого, – наказала коротко. – Рахунок Гольдштайнові.

— Ваша мати якраз сиділа біля дверей, на сонці, – вів далі кренберійський літописець, – а я й кажу їй: може б, ви, мовляв, одсунулися трохи з сонця. А вона: «Уїльяме, – каже, – коли я оце сиджу тут і дивлюсь на дорогу, то вже й не поворухнусь. Ото, – каже, – тільки урву яку часинку, так і біжу сюди. Сяду та й дивлюся, чи не покажеться з-за тину моя Позі. Вона пішла тієї ночі по цій дорозі, вранці ми бачили її слідочки. І щось ніби каже мені, що вона й назад прийде цією самою дорогою, коли їй остогидне столиця і вона згадає про свою стареньку матір».

— Коли я йшов додому, – закінчив «Білл», – я зірвав ось це з куща біля ґанку. Думка була, що, може, таки стріну вас у столиці, і хтозна, думаю собі, може, вам і справді захочеться побачити що-небудь з рідного дому.

Він вийняв з кишені троянду – прив'ялу, жовту, оксамитову, запашну троянду, що в задушливій атмосфері вульгарної винарні поникла головою, ніби чиста дівчина на арені римського цирку під гарячим диханням левів.

Голосний, але мелодійний сміх міс Керінгтон приглушив оркестр, що виконував «Дзвіночки».

— Ах, що ви! – весело вигукнула вона. – Хіба на світі є що-небудь жахливіше за наш Кренбері! Я певна, що й двох годин не могла б там витримати. Аж страх бере, як тільки про це подумаю. Ну і все ж я страшенно рада, що побачилася з вами, містере Самерс. А тепер мені треба поспішати до готелю, бо я хочу сьогодні рано лягти спати.

Вона пришпилила троянду до своєї вишуканої шовкової сукні, підвелась і владно кивнула в сторону гера Гольдштайна.

Троє кавалерів і «Білл Самерс» провели міс Позі до екіпажа, що чекав на неї. Коли її шлярки та стрічки були щасливо засунуті в середину екіпажа, вона всім на прощання чарівно всміхнулася, блиснувши гарними зубками й очима.

— Зайдіть провідати мене, Білл, перш ніж поїдете додому! – гукнула вона, і її елегантний екіпаж рушив.

Хайсміт, усе ще в селянському вбранні, пішов з Гольдштайном до кафе.

— Ну, що, блискуча ідея правда? – спитав актор, усміхаючись. Тепер уже Сол Хейтосер за мною, як ви гадаєте? Вона ні про що не здогадується.

— Я не чув, про що ви розмовляли, –сказав Гольдштайн, – але ваш костюм і манери бездоганні. Успіх забезпечено. Раджу завтра вранці піти до міс Керінгтон і зразу ж ошелешити її проханням дати вам цю роль. Не думаю, щоб вона відмовила після такої талановитої гри.

За чверть до дванадцятої наступного дня Хайсміт, елегантний, одягнений за останньою модою, самовпевнений, з квіткою фуксії в петельці, з'явився до розкішного готелю, де жила міс Керінгтон, і послав їй свою візитну картку.

Зустріла його покоївка актриси, француженка.

— Мені дуже жаль, – сказала мадемуазель, – але міс Керінгтон доручив передати всім, що розірвав усі контракти з театром, поїхав жити в цей, як його… ага, Кренбері-Корнер.

Стрижений вовк

Джефф Пітерс, як тільки суперечка заходила про моральний бік його ремесла, відразу починав гарячкувати.

— Єдине, – казав він, – у чому наша щира дружба з Енді Таккером давала тріщину – це оцінка нечесних доходів з погляду порядності, етики. Я мав свою думку, Енді – свою. Я ніколи не схвалював його намірів стягувати контрибуції з публіки, а він вважав, що я надто часто вдаюся до совісті, а це на шкоду фінансовим справам нашої фірми.

У своїх суперечках ми нерідко втрачали всяку міру. А якось дійшло навіть до того, що Енді обізвав мене Рокфеллером.

— Я знаю, Енді, на що ти натякаєш, – відповів тодї я. – Але ми з тобою надто давно товаришуємо, щоб я на тебе образився. Ось ти заспокоїшся і сам пошкодуєш за свої злі насмішки. Адже я ще зроду не підлещувався до судочинців.

Якось улітку ми з Енді надумали відпочити в Грассдейлі, гарненькому містечку в Кентуккійських горах. Нас прийняли там за торговців худобою, добропорядних громадян, що приїхали у відпустку. Грассдейлцям ми сподобались, і Енді та я вирішили, поки тут житимем, утриматися від свого ремесла й не морочити людям голови ні проспектами каучукових концесій, ні блиском бразільських діамантів.

Одного дня власник найбільшої у Грассдейлі крамниці залізних виробів прийшов до нас у готель і сів на балконі, щоб за компанію з нами покурити. Він любив грати пополудні на подвір'ї готелю в залізні кільця, і ми вже давно його знали. Це був галасливий рудий чоловік, досить огрядний, із задишкою, і все ж вельми поважний на вигляд. Отож ми побалакали з ним про се, про те, а тоді цей Меркісон – так звали чоловіка – стурбовано-безтурботно дістає з кишені якогось листа і дає нам почитати.

— Ну, що ви на це скажете? – питає він усміхаючись. – Такого листа – МЕНІ!

Глянувши на лист, ми з Енді одразу зметикували що й до чого, однак вдали, ніби читаємо уважно. Це був один із тих віддрукованих на машинці листів про фальшиві гроші, де пояснюється, як за тисячу доларів одержати цілих п'ять тисяч, причому такими банкнотами, що жоден експерт не відрізнить їх від справжніх. Далі в листі писалося, що ті долари надруковано з кліше, викрадених одним службовцем державного казначейства у Вашінгтоні.

— Ні, ви тільки подумайте! – не вгавав Меркісон. – Отакого листа надіслати МЕНІ!

— Такі листи часто одержують порядні люди, – каже Енді. –