Читати книгу - "Княгиня Ольга"

книги переписує у своїй схолі для книгозбірні. І пергамен пише. Мав би і ти, отче, цим зайнятись та митрополію здобути.

Княгиня мовить йому про ту працю... Не ті вже літа у нього — немає сил для писання. То многотяжкий труд — писання... Хай уже князь Гліб. Він молодший. А щодо митрополії...

—     Княгине, мусиш узнати, що царгородський владика радо прийме християн Країни Руси під свою руку, але митрополитом мене не поставить. І навіть князя Гліба не поставить. Я колись теж сподівався на це...

—     Чому? Був же тут нібито колись...

—     Може, й був, та свій — гречин. І знову пришлють сюди свого — гречина. Яко в болгарській землі і в іних землях це роблять царгородські владики. Всюди посилають лише своїх вірних людей — іним не довіряють. Щоб не приховували багатств і більше данини давали царгородським церквам. Щоби знати, які козниві замисли у тутешніх владик є проти Царгорода. Свій може приховати це, гречин — ніколи. Бо це загрожуватиме і його владі тут... Не треба поспішати нам з митрополією — тепер я так думаю.

Мудро розсудив пресвітер Григорій. Справді, він мав усе, що хотів нині: і соборну Іллінську церкву, і багаті приношення прихожан, і свою вже численну паству, і своїх підручних священиків та дяків — з русичів, чи з болгар, чи з гречинів. Усі вони слухали його і підкорялися йому...

Спливають роки, міняються часи, глибше дивляться очі, ширше сягає думка...

—     А пергамен я писатиму, коли повелиш. Хочеш, почну новий, хочеш, хай князь Гліб мені віддає старий, я продовжуватиму.

—     Гаразд, отче. Я повеліваю так — продовжувати старий пергамен. Щоб нічого не пропало, що вже записано було.— Вона звелася на ноги, за нею важко підвівся і пресвітер. Таки княгиня вміє повелівати — ось і він став її слухняним челядином. Хоча раніше, коли ще був живий князь!.. О!.. То були інші часи. Тепер їх немає. Настали времена нові... І прийшли нові клопоти і потреби.

—    А ти кажеш правдиво, княгине, за руську данину. Ромеї так само мусять її сплачувати Києву.

—    Ось уже скоро Дніпро увійде в береги. Будемо готувати до Царгорода велику сольбу, отче. Гадаєш, скільки людей треба взяти?

—    Покійний князь Ігор посилав п'ять десятків і одного.

—    Тоді візьмемо... сто чоловік. Як гадаєш, це буде добре?

—    Думаю, що добре. Більша сольба — більше величі... Але хто очолить це посольство?

—    Я піду сама з послами... Яко володарка Країни Руси.

—    Бери й мене. Великі володарі не їздять без своїх духівників.

—    Да буде...

І настали для княгині гарячі дні і ночі. Від рання до вечора прикликала до себе то бояр, то купців, то сторонських гостей. Відбирала для сольби людей тямущих і свідущих. Воєводам наказала прислати зі своїх земель найліпші лодії і найбіліше полотно для парусів. А ще посилала в усі кінці землі тіунів, биричів, ємців, отроків, мечників, щоб по селах і погостах відібрали кращі хутра і шкури, тонкі полотна та пахучі меди, срібні фібули, колти, начільники руських майстрів-вотрів. Руська княгиня знає, що багаті дарунки завжди відкривають двері й наміцніші ворота, приносять шану і найпотаємніші звістки.

Русичі й болгари і всі інші володарі навчились у тих таки ромеїв давати мзду, бути корисливими і захланними без міри. У тому ж таки світовому граді, що став пристанищем блудодіїв, мздоїмців і вбивць навчились, що за дарунки можна все і всіх купити, бо там народьство більше кланялось не своєму великому Богові та його апостолам святим, а гаману, туго набитому золотом і срібом. Що вдієш — ідеш у кубло злодійського племені, мусиш сам уподоблятись йому і ще й думати, як себе убезпечити в разі біди...

Княгиня піклувалась про дари. А її конюхи на князівських стайнях підгодовували вівсом коней. За звичаєм берегом Дніпра назирці за лодіями йтимуть руські комонники. Придніпровські степи неспокійні й підступні — раз по раз виринають в них якісь кочові орди — то печенігів, то угрів, то булгар.

Стайні були недалеко від палат. Пішла княгиня наглянути, як годують коней, чи добрий приплід дають цієї весни лошиці. В таких випадках ходила без почту і без челядниць.

Майже дійшла вже до крайньої стайні, як побачила... А може, то їй здалося, що то Добриня стоїть, а коло нього Малко, любецький затворник, і якісь люди. Малко Любечанин тут? Вона вже й забула за нього! Була впевнена, що його вже немає на світі — ніби розтанув десь у тому Любечі.

А хто ж ті люди? Як вони потрапили у її двір? Хотіла повернути назад, щоб розшукати стольника, хай-но довідається, що тут діється. Але її вже помітили. Шанобливо розступились, очікували наближення. Пішла прямо на них. Відчуття небезпеки десь зачаїлось під хребтом і ступало поруч з нею — слід у слід... Малко, отже, втік. І оті люди — то деревляни. Вона тоді ще надивилась на них в Іскоростені... Оті свити і повстяні шапки. Кожен з них тримав у руках ратище чи обушок. Один найвищий, найкремезніший муж на плечі тримав гасило... Може, то вони й звільнили Малка? Що ж тепер вони хочуть?

Вона спинилась перед цим гуртом дивних людей і гнівно глянула на Маломира, потім — на Добриню. Чекала пояснень.

—     Се мій вітець,— першим обізвався Добриня і вклонився княгині. Як і належало челядину.

—     Бачу,— суворо промовила Ольга й почала прискіпливо розглядати зсутулену поставу Малка. Це той самий, який міг колись стати її мужем!.. Старець, жебрак, убивця... злодій!..

Малко витримав цей погляд, але не вклонився. Не забув, отже, що він князь по роду. Та що лишилось від того його князювання? Замість князівських шат — якесь лахміття. Сивий, худенний дідисько, та й годі. В глибоких очах під сивими бровами зачаєний страх чи благання милосердя...

—   Пощо прийшов, не спитавши? — княгиня сердито дивилась на Малка, але поступово жалість до цього старця розм'якшувала її серце.

Малко розвів руками, не знаходячи слів для виправдання. Добриня ступив до неї крок:

—   Вітець наш знає, що княгиня добра і не відмовила б йому побачити дітей!..— лукавець, хитрун цей Добриня. Гарний собою молодик, кажуть, дуже схожий на свого молодого вітця. Вищий, правда, від нього, світлочубий, густий русий вус, таке ж густе, в кільцях кучерів, волосся до пліч, невеличка борідка. Чимось скидається на її Гліба. Та й однолітки вони, здається... Але що скажеш йому на таку