Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

гнав свою череду, і вийшов з дому, і купив отой бюлетень, життя здавалося мені дуже простим.

Та Париж — дуже старе місто, а ми були молоді, і все там було зовсім не просте — і бідність, і несподівані гроші, і місячне світло, і добро або зло, і віддих жінки, що лежала поруч тебе в місячному світлі.

Кінець одного захоплення

Того року й протягом кількох наступних років ми часто ходили разом на перегони після того, як я кінчав ранкову роботу, і Хедлі вони подобалися, навіть часом захоплювали її. Але це було зовсім не те, що братися крутосхилом до гірської луки, яка лежить над смугою лісів, чи вертатися поночі до шале, чи вирушати з Чінком, нашим найліпшим другом, через перевал в іще незнаний край. І йшлося, власне, не про перегони. Йшлося про гру на гроші. Ми тільки називали це перегонами.

Перегони ніколи не стояли поміж нами — роз'єднати нас могли тільки люди; але вони надовго ввійшли в наше життя, як входить близький і вимогливий приятель. Так, у всякому разі, я намагався зобразити це для себе. І я, зі своїм праведним ставленням до людей та до їхньої здатності все руйнувати, виявляв поблажливість до цього приятеля — найзрадливішого, найкрасивішого, найзвабнішого, найпорочнішого й найвимогливішого, — бо на ньому можна було заробляти. Щоб заробляти на перегонах, треба віддавати їм весь час, а часу я не мав. Але я виправдував своє захоплення тим, що я про нього пишу, хоч кінець-кінцем усе, що я написав, загинуло, й з оповідань про перегони вціліло тільки одне, завдяки тому, що воно в той час подорожувало Поштою.

Я вже почав ходити на перегони й сам, і вони дедалі більше вабили й засмоктували мене. Залежно від сезону, я їздив на перегони то в Отейль, то в Анген. Щоб ставити на коней, покладаючись тільки на цифри, треба віддавати розрахункам весь час, — і ти все одно нічого не виграватимеш. Розрахунки на папері лишаються розрахунками на папері. Зрештою, їх друкують У газетах.

Ні, треба було самому стежити за стипль-чезом в Отейлі — Щодуху збігати сходами на горішню трибуну, щоб побачити, як іде кожен кінь і помітити коня, що міг би виграти, але не виграв, і визначити, чому саме й що він зробив не так, як міг би зробити. Треба було стежити за закладами й змінами котирування щоразу, коли в забігу брав участь кінь, який тебе Цікавив, і треба було знати, в якій він формі й коли на нього закладуться професіонали. Ясна річ, він і тоді міг програти; але на той час ти вже мав знати, на що він здатен. Це була робота, важка робота, але яка то насолода була день у день дивитися перегони в Отейлі, коли ніщо не заважало тобі приїздити туди й віддаватися тому видовищу — чесним змаганням чудових коней на іподромі, який ти знав уже як свої п'ять пальців. Кінець-кінцем у тебе з'являлося там безліч знайомих — жокеїв, і тренерів, і власників коней, — а також відомостей про коней і про багато (чи не забагато) інших речей.

Здебільшого я закладався тільки на коня, котрого знав, але іноді робив заклади й на коней, у яких ніхто, крім тренерів і жокеїв, не вірив, і які раз по раз перемагали, приносячи мені добрі виграші. Я кинув грати на перегонах, бо вони забирали мій час і засмоктували мене, а крім того, надто вже багато я знав про те, що відбувається в Ангені й на інших іподромах. Я радів, що більше не ходитиму на перегони, але й відчував якусь порожнечу в душі. На той час я вже знав, що все добре і все погане, закінчившись, лишає по собі відчуття порожнечі. Але якщо закінчувалося щось погане, то порожнеча заповнювалася сама собою. Коли ж ішлося про щось добре, то заповнити її можна було, тільки знайшовши щось краще. Я додав гроші, на які грав, до наших загальних сімейних заощаджень, і мені стало радісно й легко на душі.

Того ж таки дня, коли я вирішив не грати більше на перегонах, я зайшов до відділення компанії «Гаранті траст», що містилося по той бік Сени, на розі Італійської вулиці й Італійського бульвару, й там зустрів свого приятеля Майка Уорда. Я прийшов, щоб покласти на рахунок гроші, які доти призначалися для перегонів, але нікому про це не сказав. Я не записав їх у чекову книжку, а просто запам'ятав суму.

— Ходімо пообідаємо? — запропонував я Майкові.

— Ходімо. Чому б не піти. А що сталося? Ти хіба не їдеш на іподром?

— Ні.

Ми пообідали на площі Лувуа, в дуже доброму звичайному бістро, де подавали чудове біле вино. Бістро це містилося навпроти Національної бібліотеки.

— Я тебе щось зовсім не бачу на перегонах, Майку, — сказав я.

— Так, я там давно вже не буваю.

— А чому?

— Не знаю, — відповів Майк. — А втім, ні, знаю. Видовище, на яке ходять тільки заради грошей, не варте того, щоб на нього дивитися.

— І ти більше не ходиш на іподром?

— Іноді ходжу. На великі перегони — з найкращими кіньми. Ми мастили смачний хліб паштетом і запивали білим вином.

— А раніше ти ходив часто, Майку? — Еге ж.

— А є, по-твоєму, щось цікавіше від перегонів? — Велогонки.

— Справді?

— Там і без грошей — азарт. От побачиш.

— Іподром забирає багато часу.

— Аж надто багато. Він забирає геть увесь час. І публіка там мені не подобається.

— Я перегонами дуже захоплювався.

— Знаю. І не залишився в програші?

— Та не залишився.

— Саме час кинути, — сказав Майк.

— А я й кинув.

— Сказати це легше, ніж зробити. Слухай, друже, давай колись підемо разом на велогонки.

Велогонки стали нашим новим захопленням, доти мені незнаним. Але не відразу, а пізніше. Вони по-справжньому ввійшли в наше життя пізніше, вже по тому, як перший паризький період скінчився назавжди.

А тим часом нас іще довго задовольняла та частина нашого паризького життя, вже без іподрому; ми закладалися на самих себе, на свою працю, й на художників, яких ми знали, і ми більше не заробляли на життя азартною грою, вигадуючи для неї якісь інші назви. Я починав багато оповідань про велогонки, але так і не написав жодного, яке рівноцінне було б самим гонкам на велодромі, чи на велотреці, чи на шосе. Але я ще розкажу про Зимовий велодром з хмарами диму, що плавають у надвечірньому світлі, і про крутий