Читати книгу - "Парфуми"

багатії, колінкуючи перед її батьком, проситимуть у нього руки доньки, а жінки, побачивши дівчину, важко зітхатимуть, мріючи вві сні про те, аби бодай на один день стати такими звабливими, як вона. І нікому не спаде на думку, що він зачарований не зовнішністю дівчини, не її начебто бездоганною красою, а самим тільки незрівнянним ароматом! Лише він, Гренуй, знатиме це. Він знав це вже зараз.

Ох! Як хотілося йому заволодіти цим ароматом! Не так марно й незграбно, як тоді ароматом дівчинки з вулиці де Маре. Той запах він просто всмоктав у себе, тим самим знищивши його. Ні, аромат дівчинки за муром він хотів привласнити по-справжньому; зняти його з неї, мов шкіру, й перетворити у свій власний аромат. Яким саме чином це мало трапитися, Гренуй ще не відав, але він мав два роки часу, щоб навчитися це робити. Власне кажучи, це не могло бути складніше, ніж отримати аромат рідкісної квітки.

Гренуй підвівся. Майже побожно, наче залишав святу чи сплячу, він пішов геть, згорбившись, тихо, щоб ніхто його не помітив, не почув, щоб ніхто не звернув увагу на його дорогоцінну знахідку. Потім кинувся бігти й добіг попід мурами до протилежного кінця міста, де дівочі парфуми, нарешті, розсіялися й де його знову впустили крізь браму Фенеан. У затінку будинків він зупинився. Смердючий чад провулків додав йому впевненості і допоміг приборкати пристрасть, що охопила його. За чверть години Гренуй зовсім заспокоївся. Перш за все, майнуло йому, він більше не наближатиметься до того садка під мурами. Цього робити не треба. Надто вже той садок його збуджував. Квітка розпукається й без нічийого втручання, а як вона розцвітатиме, Гренуй знав і тепер. Він не дозволить собі сп’яніти від її пахощів завчасно. Мусить зануритись у роботу. Мусить збагатити свої знання, вдосконалити ремісничий досвід, щоб на час врожаю бути в усеозброєнні. Для цього він мав ще два роки часу.

36

Недалеко від брами Фенеан, на вулиці де ля Лув, Гренуй знайшов маленьке парфюмерне ательє й попросився на роботу.

Виявилося, господар ательє, метр Оноре Арнульфі, помер минулої зими, а його вдова, жвава чорнокоса молодиця близько тридцяти років, вела чоловікову справу сама з допомогою підмайстра.

Пані Арнульфі довго скаржилася на важкі часи та матеріальну скруту, пояснила, що хоч у принципі не може дозволити собі мати другого помічника, але терміново потребує допомоги саме зараз через великий наплив роботи; вона не зможе розмістити другого підмайстра у будинку, зате має халупку в оливковому саду за францісканським монастирем — хвилин з десять ходу, де невибагливий юнак зміг би ночувати; бувши чесною майстринею, хоч і знає про власну відповідальність за добробут підмайстрів, з іншого боку, вона ніяк не може гарантувати обом помічникам гарячі обіди. Одне слово, мадам Арнульфі — Гренуй давно вже це пронюхав — була жінка заможна, розсудлива й практична. Й оскільки гроші його мало цікавили і він швидко погодився на два франки в тиждень та інші вбогі умови, вони зразу про все домовилися. Покликали першого підмайстра, чолов’ягу на ймення Дрюо, і Гренуй миттю здогадався, що пані ділить з ним ложе і консультується, приймаючи важливі рішення. Розставивши ноги, ширячи навколо себе хмару запаху сперми, Дрюо оглянув Гренуя прискіпливим оком з ніг до голови, ніби намагався виявити якісь таємні наміри можливого суперника. Проти цього варвара Гренуй здавався зовсім дрібним і безпорадним. Дрюо поблажливо осміхнувсь і кивком голови дав згоду.

Так було залагоджено справу. Гренуй отримав холодну вечерю, ковдру та ключ від хатини, що виявилась будою без вікон і приємно пахла старим овечим гноєм та сіном, де він і заночував. Наступного дня він почав працювати в пані Арнульфі.

Почалася пора нарцисів. Пані Арнульфі або вирощувала їх на власних ділянках у межах міста або скуповувала в селян, запекло торгуючись за кожен кошик. Квіти привозили рано-вранці, десятками тисяч висипали з кошиків на підлогу ательє, згортаючи у величезні духмяні купи. Дрюо тим часом розігрів у великому казані смалець та яловичий лій, і, поки Гренуй довгою, як мітла, кописткою безупинно помішував ще не до кінця розігріту сметаноподібну бовтанку, він лопатами засипав у казан свіжі квіти. Наче до смерті перелякані очі вони за кілька секунд бліднули, коли копистка занурювала їх у жир. Квіти в’янули, й смерть наставала так швидко, що їм не лишалося нічого іншого, як віддати своє останнє духмяне зітхання саме тому середовищу, яке їх топило; бо — Гренуй помітив це з несказанним захватом — що більше квітів розмішував він у казані, то сильніше пахнув жир. Так-так, це не мертві квіти продовжували видихати аромат, це був саме жир, що присвоїв собі пахощі квітів.

Поступово вариво гусло, і підмайстри мусили процідити його крізь сито, щоб звільнити від знекровлених трупів і приготувати для свіжих. Так вони цілий день без перепочинку засипали, мішали, проціджували, бо справа не терпіла зволікання, і до вечора ціла купа квітів проходила через казан. Відходи — аби нічого не пропадало — ошпарювали окропом і вичавлювали під гвинтовим пресом до останньої краплі, отримуючи таким чином ще й ніжно-духмяну олію. Проте основна частина запаху, душа цієї гори квітів, лишалася в полоні непривабного сіро-білого жиру, що починав повільно холонути.

Наступного дня мацерація, як називали цю процедуру, тривала, вони знову розігрівали казан, розплавляли жир і наповнювали його новими квітами. Це повторювалося багато днів доряду з ранку до вечора. Робота була напружена. Руки в Гренуя ставали важкі, мов свинцеві, на долонях з’являлися мозолі, поперек нестерпно болів, коли він увечері плентав до своєї хижки. Дрюо був утричі дужчим за нього, але жодного разу не змінив Гренуя при помішуванні, одно підсипав легкі як пір’я квіти, стежив за вогнем і час від часу, начебто через спеку, ходив промочити горло. Але Гренуй не сперечався. Він покірливо вертів кописткою з ранку до вечора, навіть не відчуваючи втоми, бо щоразу по-новому був у захваті від процесу, що відбувався у нього під носом і на очах: від швидкого в’янення квітів та поглинання їхнього аромату.

Нарешті Дрюо вирішував, що жир вже досить насичений. Вони гасили вогонь, востаннє цідили важке вариво й виливали його в кам’яний тигель, де воно перетворювалось у запашну помаду.

Це була година пані Арнульфі, яка з’являлася, щоб перевірити коштовний продукт, понадписувати його і якнайточніше занотувати якість і кількість у своїх книгах. Вона особисто закривала тигель, запечатувала й зносила в глибини свого погреба, потім надягала чорну сукню та чорну вуаль удовиці