Читати книгу - "Борислав смiється"

— Ба нi, — сказав Бенедьо, — поперед усего треба знати, чи взагалi маемо складати складки, чи нi. Ту, бачу, деякi побратими не радi тому, хотiли би, щоби все осталося так, як досi…

— Ти-бо також крутиш, — перервав його мову напiвгнiвний Матiй, котрий досi мовчки сидiв коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось постороннiх речах, але чим далi, тим цiкавiше i уважнiше прислухувався до всього, що говорилося в хатi, — ти не питай, чи то кому приємно, чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго, i розумного, i для всiх хосенного — то виїжджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада лiпша вiд других, то приймемо, а як твоя буде гiрша, то аж тодi можеш нас перепрашати, що дурницями час нам забираєш!

По такiй досаднiй заохотi Бенедьо зачав говорити «просто з моста».

— Бо то, — зачав вiн, — знаєте, як маємо пiти на складки для своєї помочi, то вже треба зовсiм усе змiнити, не так, як досi було. Карбовання всяке набiк, головництво набiк (при тих словах Бенедьовi здалося, що гарячково палаючi очi Прпйдеволi з темного кута зирнули на нього i пропалюють йому лице своїм їдким, палким поглядом, i вiн сполонiвся i похилив лице додолу), — зовсiм iнакше треба говорити до людей. Не пiмсту їм показувати, а ратунок. Розумiєся, кривди i злодiйства не закривати, але наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачiв та силачiв оден одинокий робiтник не встоїть, а всi як зберуться докупи, то, певно, борше зможуть устояти.

— Зможуть устояти? — вiдозвався знов невiрний Сень. — Рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують жидiв, щоби бiльше за роботу платили, чи що?

— А що ж, не могли би всилувати? — пiдхопив живо Бенедьо. — Ану, якби так усi змовилися i сказали: не пiдемо робити, поки нам плата висша не буде? Що би тодi жиди зробили?

— А! А й справдi! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навiть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.

— А що би зробили, — вiдповiв Сень, — напровадили би з усiх свiтiв нових робiтникiв, а нас би нагнали.

— А якби ми стали лавою, i не пустили тих нових, i просили їх, щоби заждали хоть доти, доки наша справа не виграє? Мож би в такiм разi повисипати своїх людей i по околичних селах, щоби там оголосили: до такого а такого часу не йдiть нiхто до Борислава, поки наша вiйна не скiнчиться!

— Гурра! — закричали побратими. — То ми рада! Вiйна, вiйна з жидами i здирцями!

— Ну, i я гадаю, що така вiйна лiпша, нiж усяка друга, — говорив далi Бенедьо, — раз тому, що то вiйна супокiйна, безкровна, а по-друге, й тому, що можемо пiдняти її зовсiм одверто i смiло, i нiхто нам за ню нiчого не може зробити. Кождий, скоро що до того, може сказати: не йду на роботу, бо замало платять. Заплатять тiлько й тiлько, то пiду, та й годi.

Радiсть побратимiв була дуже велика, коли почули тоту раду, а й сам Бенедьо тiшився не менше вiд других, бо тота рада прийшла йому до голови зовсiм несподiвано, в жарi суперечки з Сенем Басарабом.

— Ба, добре ти кажеш: вiйна, перестати робити! Але хоть би й усi пристали на тото, то скажи ти менi. будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботицi? Адже тяжко й погадати, щоби богачi зараз першого дня та пом'якли i згодилися добровiльно давати нам бiльшу плату. Може, прийдеся сидiти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то з чого тодi виживити тiлько народа?

Закид був справдi важкий, i лиця робiтникiв знов посумнiли, їх свiжорозбуджена надiя на таку новiтню вiйну i побiду над багачами була ще дуже слаба i непевна i зараз за першим закидом почала блiднути.

— Отже ж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж якби з тих складок набралася вже сума порядна, така, щоби вистачила, возьмiм, на тиждень або на двi недiлi, то тодi мож робити змову. Розумiвся, тих, котрi би не хотiли належати до змови i йшли вiдтак на роботу, тих зараз, чи по волi, чи по неволi, за карк та й фуч з Борислава, най не псують нам дiла. Так само пiд час безроботицi могли би нашi-таки люди найматися де на iншу роботу — до лiсу, до тесельки, або де, тiлько щоби не до нафтових робiт. Таким способом ми швидко зламали би тоту жидiвську пиху i добилися певно лiпшої плати.

— Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! — вiдзивалися рiпники. Почався живий гамiр в хатi, всi нахвалялися, що прикрутять жидiв-дерунiв нога попри ногу, кождий давав свої ради i не слухав чужих, кождий доповнював i лицював Бенедьову думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тiльки Сень Басараб сидiв мовчки на своїм мiсцi i з жалем дивився на тоту рухливу громаду.

— Що з ними зробиш, — воркотiв вiн, — коли вони готовi бiгчи за кождим, хто їм два-три краснi слова покаже! Ну, про мене, най бiжать за тим медiвником, будемо видiти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? — обернувся вiн до Прийдеволi, що все ще стояв в темнiм кутi i непевно позирав то на Бенедя, то на гамiрливих, оживлених рiпникiв.

Вiн стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а вiдтак швидко сказав:

— I я, i я з вами!

— З котрими вами? — спитав гризько Сень, — Бо ту ми тепер, як бачиш, двоякi. Чи з ними-от, чи зо мною i братом?

— Так, з тобою i братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.

— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою…?

— Нi, нi, нi, не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..

— Ну, так чого ж ту гризтися? Хiба суду боїшся? Не бiйся, комiсiя поїхала в тiй добрiй вiрi, що вiн сам упав до ями; ще жида на кару засудять, чому яiiу не заткав!

— Нi, нi, нi, — знов якось гарячково-болiсно перехопив Прийдеволя, — не боюся комiсiї! Що комiсiя? Менi здаєся навiть, що якби комiсiя… теє… впкршiа, то менi би лекше було!

— Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?

— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього i судорожно стискаючiї своєю крепкою