Читати книгу - "Муссоліні"

…Можливо, люди втомилися від свободи. Вони зробили з неї оргію. Сьогодні воля – це вже не цнотлива та сувора діва, заради якої боролися та помирали покоління першої половини минулого століття. [...] інші слова [...] містять у собі набагато більшу привабливість, і ці слова: «порядок», «ієрархія», «дисципліна». [...] Фашизм [...] сьогодні без усіляких обмежень заявляє про свою неліберальність і антиліберальність. [...]

Тому треба, щоб всі раз і назавжди запам’ятали: у фашизму немає ідолів, він не полюбляє фетишів – це вже в минулому і, якщо треба, він спокійнісінько пройдеться по подекуди зітлілому тілу Богині Свободи18. 

Така двоїстість тлумачення залежить від історичної оцінки приходу Муссоліні до влади у жовтні 1922 року: компроміс, який він планував захищати й зміцнювати саме на позиціях компромісу, усвідомлюючи непридатність фашистської верхівки й надихаючись суто власними амбіціями щодо влади; або політична революція, здійснена завдяки підтримці ключових секторів ліберальної влади, але призначення якої – розпочати безпрецедентний державотворчий етап, дати життя диктатурі, чіткий профіль якої з відвертою тенденцією до тоталітаризму в ідеологічній і організаційній площині дедалі чіткіше вимальовуватиметься з плином часу.

У двадцятиріччі домінування фашизму можна виділити три етапи: перший тривав приблизно від 1922-го до 1926 року і характеризувався стрімким скочуванням у бік диктатури, він був швидшим та ідеологічно послідовнішим, ніж зазвичай уважається (цей етап називають «авторитарним» або визначають як «законну диктатуру»)19. Другий – тривалістю від 1927-го до 1937 року – мав такі ознаки: прогресуюча фашизація італійського суспільства, становлення культу Муссоліні, всебічне злиття народних мас із режимом, перші воєнні операції. Нарешті, третій етап – від 1938-го до 1945 року – ознаменувався союзом із націонал-соціалістичною Німеччиною, расистськими законами, так званим антибуржуазним розворотом і повною мілітаризацією громадянського суспільства. Впродовж цього етапу притаманна Муссоліні та фашизму тоталітарність розгорнулася на повну потужність, що призвело до трагічної участі у Другій світовій війні та дворічного громадянського конфлікту 1943–1945 років.

Перший етап – прискорене становлення диктатури на руїнах ліберального порядку – ми вже розглянули.

Для характеристики другого етапу можна вибрати символічну дату – 1929 рік, коли 11 лютого відбулося «примирення» між італійською державою та римською церквою. Це було примирення не просто між Італією та Святим престолом, а між двома релігіями, одна з яких – церковна, інша – світська, проте обидві зацікавлені у контролі свідомості, а отже, приречені до постійного конкурування та зіткнень у справі виховання молоді та промивання мозків. Також у цей час відбувся «плебісцит», на якому було «обрано» чотириста депутатів за списком, розроб­леним Великою фашистською радою для відновлення Палати (ця подія відбулася 24 березня і стала величезним політичним успіхом фашизму).

Той факт, що саме Муссоліні – атеїсту за освітою, який завжди тримався осторонь релігії та був байдужим до християнського етосу, хоча з приводу всього надзвичайного20 міг проявити себе скептично налаштованим деїстом, – випало на долю підписати Латеранські угоди, є не просто парадоксом, на які історія надзвичайно багата і які часто виявляються трагічними, але й свідчить про чіткий реалізм, з яким Муссоліні крок за кроком невпинно зміцнював свій диктаторський задум з метою «залишитися на посту», як він неодноразово повторював протягом 1926 року собі та своїм прихильникам. При цьому він мав на увазі не просто день у день триматися на політичній поверхні: сьогодні завдяки застосуванню сили, завтра завдяки змові з буржуазними прибічниками, але постійно, прагматично, відчуваючи баланс сил, укріплювати політично-конституційну структуру, яку він започаткував під час приходу до влади у двадцять другому році. Й усе це заради досягнення ідеологічних цілей «революції», найпершими з яких була переробка характеру італійців у фашистському напрямі та виховання нових поколінь у тоталітаристському й войовничому дусі.

Роз’єднана демократична опозиція та позбавлений авторитету парламент, надання НФП монополії на політичне представництво, а фашистським профспілкам – на представництво економічне, розширення та зміцнення ролі поліції та префектурних органів, приглушення дисидентських голосів усередині самого фашистського руху або зведення їх до маргінального рівня (зокрема представників «первісного» фашизму: ардітів, футуристів, синдикалістів, хоч їхній революційний порив так чи так завжди залишався для Муссоліні стимулом і спонуканням), скасування основних громадських свобод, поглинення націоналістичного руху, запуск у дію конституційного формування «Нової держави» – і це за якісь чотири роки завдяки ззовні плутаному, а насправді прагматичному політичному й державо­творчому плану – все це здавалося необхідним для подальшої консолідації влади і дійсно забезпечувало певне вирішення «римського питання». Після Монархії залишалося інтегрувати Церкву, щоб зробити з неї стовп режиму. В обох випадках інтеграція мала тактичний, інструментальний характер, адже дуче неодноразово демонстрував вороже, навіть загрозливе ставлення до обох інститутів влади не тільки через республіканські та антиклерикальні переконання юнацького періоду, які нікуди не зникли, а й через чітке усвідомлення того, що обидва інститути об’єктивно гальмують його тоталітарний політичний задум.

Згідно з цим «примиренням» Муссоліні передав Ватикану – в тому числі, у фінансовому плані – більше, ніж інші світські уряди будь-коли робили. У відповідь він отримав незрівнянні політичні переваги: ліквідацію всіляких залишків опозиції з боку народників; великий престиж міжнародного масштабу; зміцнення свого авторитету в католицькому світі та, у ширшому сенсі, серед членів італійського суспільства з консерваторськими та традиціоналістичними настроями, що в культурному плані ще більш вороже ставилися до об’єктивно потужної модернізації, яку фашизм намагався присукати до національної спільноти («ми – “Уряд Швидкості”», – стверджував Муссоліні у січні 1923 року)21; врешті-решт, подальшу легітимізацію власної політичної дії, що сприймалась як лікування поранень і розривів на тілі суспільства, спричинених процесом об’єднання й уже, можна сказати, подоланих завдяки «зварюванню» політичної історії Італії зусиллями фашизму з позицій націоналізму, що пронизав найрізноманітніші соціальні верстви (зокрема буржуазні кола), та «відчуття батьківщини» серед переважної більшості італійців – шляхом шкільного виховання та завдяки ще свіжим спогадам про період об’єднання.

Приблизно в 1929 році Муссоліні почав демонструвати – з психологічно-характеристичних і політико-інтелектуальних причин, та й просто на хвилі досягнутих на той момент успіхів і популярності – нові мотиви й нові настанови, що згодом утілилися в його політичній діяльності та зумовили її.

Усе просто. Муссоліні поступово йшов уперед, змінюючи думку про себе. Він уважав себе не тільки «сильною людиною», яка врятувала Італію від партійного хаосу, вщент розбила більшовизм, відновила почуття гідності у фронтового покоління, підживила патріотичні почуття італійців, зберегла результати військової перемоги, відвоювала народні маси