Читати книгу - "Муссоліні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Інтроверт і сором’язливий за своєю природою чоловік, схильний концентрувати на собі відповідальність і повноваження, диктатор спостерігав, як з роками зростали його песимізм і недовіра до всіх і до всього, навіть до найближчих людей. Це пояснювало певну психологічну (але не політичну: він завжди був добре поінформований щодо ситуації в країні) ізоляцію, тенденцію вважати себе все більш незамінним і переконання в тому, що з його боку потребується подальший поштовх для остаточного будівництва фашистського «нового порядку». Це переконання посилювали інтелектуальні орієнтири, що відтоді все більше і більше становили основу муссолінівської діяльності: наприклад, інтелектуальний спадок дослідників на кшталт Густава Ле Бона (який описав важливість meneurs des foules – очільників натовпу, «харизматичних керівників» в епоху домінування мас і вируючих пристрастей) і Жоржа Сореля (що один із перших угледів важливість створення політичних міфів за доби, коли спостерігається занепад традиційних релігійних вірувань).
Також треба звернути увагу на те, що сам Муссоліні – під впливом німецького мислителя Освальда Шпенглера, теоретика «присмерку Європи» та «цезаризму», – вважав, що його власний історично-політичний шлях набував дедалі «епохальнішого» значення. Десь у першій половині 1930-х років його сприймали як головну дійову особу світової політики в боротьбі проти політичного, демографічного, інтелектуального «декадансу», що вразив європейські народи. За ним визнавали велику історичну «місію», від виконання якої залежав успіх його політичного задуму, а це означало впливовість міжнародного масштабу через антропологічну трансформацію країни, через гартування характеру італійців у фашистському напрямі зі створенням з них громадян-солдатів. Заради таких цілей здавалося корисним, з одного боку, експлуатувати ритуально-пропагандистську згадку про минулу велич Давнього Риму, а з другого – взяти на себе більш конкретний обов’язок, а саме взяти безпосередню участь у війні. До речі, думка диктатора «створити італійців», що з роками обернулася на нав’язливу ідею, з одного боку, викристалізувалася в абсолютно ідеологічну й утопічну ідею «нової людини», дуже типову для фашизму й узагалі для всіх революційних культур двадцятого століття, а з другого – забезпечила розвиток і радикалізацію маццінівської мрії про моральне виховання італійського народу, про «моральну та інтелектуальну реформу», за яку вже давно ратували італійські інтелектуали після періоду Рісорджименто, полемізуючи щодо майже провальних результатів процесу об’єднання та національної інтеграції й уважаючи це вирішенням довічної проблеми етично-політичної слабкості італійців.
Двадцятиріччя таких інтелектуальних настанов мало певні політичні наслідки: прискорення тоталітарного приборкання італійського суспільства, посилення фашизації країни, якій дуже сприяла масштабна законодавча творчість у поєднанні з культурними, пропагандистськими та організаційними заходами.
Дійсно, перші прояви імпульсивного руху в бік тоталітаризму та мобілізації суспільства відчувалися вже наприкінці 1920-х років, наприклад, завдяки розпочатій у 1928 році демографічній кампанії під звучним гаслом «У кількості – сила» (Il numero come forza) і аграрній політиці, спрямованій на розвиток землеробства на півострові, у рамках якої знов розпочалася «битва за врожай» (оголошена у 1925 році) та меліоративні роботи, зокрема в районі Понтинських боліт – роботи, що завершилися між 1931-м і 1932 роком.
У ті ж самі роки в напрямі фашизації та посилення тоталітарних аспектів режиму – що треба розуміти як поступову та суцільну політизацію найрізноманітніших боків приватного та колективного життя у справжньому дусі фашизму та Муссоліні – була проведена реформа освіти (з 1930/31 навчального року в початковій школі з’явився «єдиний державний підручник», у 1931 році була запроваджена присяга на вірність режиму для університетських викладачів). У 1926 році була створена організація «Балілла» (Opera nazionale Balilla), націлена на фізичне та інтелектуальне виховання молоді віком до чотирнадцяти років. У 1925 році заснована організація «Після роботи» (Opera nazionale dopolavoro) – доволі розгалужена структура масового дозвілля та соціальної допомоги робітникам. Тривало організаційне, бюрократичне та функціональне поширення Національної фашистської партії, що розпочалося головно з моменту сходження на пост секретаря в грудні 1931 року Ахілле Стараче, який зробив із НФП справжній тоталітарний інструмент для дисциплінування народних мас у контексті фашистської системи влади та виховання італійців у дусі відданості фашизму й Муссоліні25.
Також на початку 1930-х років розпочалася розбудова корпоративної держави, відправною точкою для чого стала розроблена Джузеппе Боттаі в 1927 році «Хартія труда» – документ, який Муссоліні замислив «поза межами капіталізму»26. Переконаний прибічник корпоративізму, він угледів у ньому інструмент, з яким можна піти у наступ і подолати кризу капіталістичної системи. До того ж обвал світового фінансового ринку 1929 року зробив цей інструмент у його очах іще більш своєчасним і невідворотним. Він уважав його оригінальною відповіддю з боку фашизму на виклики доби, яка здавалася йому сповненою епохальних трансформацій («У цій грі задіяна вся система [...] нехай криза зайде ще глибше. Ми побачимо нові революції»)27.
Починаючи з другої половини 1930-х років – зокрема після завоювання Ефіопії в травні 1936 року – «тоталітарне прискорення»28 стало більш наполегливим і рішучим. Саме тоді у муссолінівському політичному кредо посилилися мілітаристські та войовничі риси, він почав приділяти особливу увагу питанням міжнародної важливості фашизму, замислюючись над його європейськими й «всесвітніми» масштабами, над його «імперським», римським і цивілізаційним значенням. І врешті-решт, на цьому ґрунті розквітлі расистські переконання та заразлива неприязність щодо буржуазного менталітету та стилю життя. Це зумовило засоби та наслідки, а саме: становлення в 1937 року Міністерства народної культури, мета якого полягала в контролюванні всіх масових культурних заходів, народження того ж року Італійської лікторської молоді – нової парамілітаристської організації, до складу якої увійшли всі молодіжні фашистські організації за єдиним винятком Університетських фашистських груп; раптова жорсткість у відносинах із Церквою та Короною; зміцнення відносин з нацистською Німеччиною, що згодом перетворилися на офіційний альянс політико-мілітаристського типу; запровадження заходів для впливу на щоденне життя італійців із метою висмикнути їх зі зручних буржуазних звичок: від скасування займенника «Ви» до обов’язкової для всіх держслужбовців уніформи і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Муссоліні», після закриття браузера.