Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

Проте хіба до мандрівок було Грому, коли він не має певності з приводу того, що відбувається з його власним народом, у його рідному світі.

Коли почалась ця постійна усе наростаюча ненависть до Золотих Драконів? Хто уперше розповів історію, від якої мурашки спиною, про страшні звірства їхніх братів? ЯК Червоні відреагували на це? Я впевнений, що я застав той час Гармонії у обох Драконів. Упевнений! Я навіть пам’ятаю це! Точніше мої очі, руки, вуха, язик пам’ятає, а зрадливий розум ніяк не може сформулювати це в конкретний образ… О згадав! Як був малим була у мене подруга, кучерява-кучерява. Постійно кудись бігла, чогось прагла, завжди сміялась, іноді плакала, але ніколи не було незворушною.

Якось я розлютився, що вона заважає мені добувати з просторів інформацію: сидів я тоді, як зараз перед ватрою, і намагався зрозуміти якусь істину. Звісно окрім світів з недорозвинутими високими кальмарами ніхто у цілім Всесвіті не відчиняв мені двері. Проте мені вистачало й цього, аби відчувати себе дорослим мудрим Драконом. Вона, я вже звик до такої її поведінки, почала бігати навколо мене і кричати «спіймай мене! спіймай!», аж голова пішла обертом. Звісно мені, поважному Драконові, було не до цих дитячих пустощів і я вдарив її. Хотів легенько, аби лише зупинити, а вийшло так, що кров заюшила її гарненьку жовту суконьку.

Я злякався, мені самому стало боляче у районі носа, а вона лише засміялася і сказала «тепер ти зобов’язаний зі мною погратися! Інакше тебе совість гризтиме! Тому наздоганяй!» Здається, звали її Гелен…

— Гелен, мені сумно, що наші зустрічі є тягарем для тебе, напевне, я приношу тобі багато неприємностей.

— Дурниці! Я рада, що у мене є такий друг, як ти. Проте мені дуже жаль, що не можу познайомити тебе з іншими Золотими Драконами. Коли я комусь намагалася розповісти про тебе, усі радили мені бути обережною та триматися від Червоних Драконів подалі.

— Вони праві, ми не маємо більше зустрічатися. Я не хочу втягувати тебе у неприємності.

— Не говори цього, прошу!

— До речі, вкрай необачно з твого боку водити знайомства з дивним Червоним Драконом. Я ж бо можу виявитися підісланим до тебе, аби знищити Анему.

— Не один ти довгий час займався охороною безпеки держави, тому, якби це було так, я б відчула. Проте, можеш знищити Анему, якщо я помилилася у тобі!

— Ти брешеш… Я знаю: ти радше сама помреш, ніж дозволиш зашкодити Анемі чи Золотим Драконам, — усміхнувся Гром, — а тому заради Анеми, наші зустрічі мають припинитися.

— Ти думаєш, що змушуєш мене обирати, але це не так. Ти є тією ниточкою, котра пов’язує Анему з Червоними Драконами. Так, брати ненавидять нас, проте ж вони не знають усієї правди, усе, що вони знають про нас, ні на крихту не є правдою. Проте ти, той Червоний Дракон, котрий вірить в Гармонію Анеми. І я вірю, що разом ми зможемо врятувати Золотих Драконів від загибелі, а Червоних від пітьми невігластва та байдужості. Золоті та Червоні Дракони — рідні брати. Колись усі це зрозуміють. Головне, аби не стало пізно…

— Гелен, а Червоні Дракони справді пахнуть абрикосами?

— Так, дехто плодами, а ось ти, наприклад, пахнеш абрикосовим цвітом. Ти бачив його колись? Дерево вдягається у прекрасну білу фату і дихає тонким кисло-солодкуватим ароматом з терпкими нотками, який воно вкрало у небес.

— Ніколи не бачив. Ти мені покажеш?

— Обов’язково, проте не зараз. Це чудо, тому справедливо, що воно відбувається лише раз на рік.

Гром, тихо ступаючи, по щиколотку занурювався у прохолодну м’якість терпкої трави. Чому йому хочеться залишитись тут? Раніше йому не хотілось повертатися, а зараз хочеться саме залишитися…

Грозові тучі нависли над країною Червоних Драконів. Десь на найвищій горі святкували По з Тіном смерть чергового Золотого Дракона, котрий заснув назавжди, не знайшовши енергії, аби прокинутися. Вони любили будувати підступні плани по захопленню Всесвіту під акомпанемент гострого вітру та на фоні декорацій набряклого неба. Тін підкупив небеса, аби ті гриміли йому дифірамби, зірвавши голос, вони далі продовжували хворобливо хрипіти, доки не втратили можливість говорити. Та Тін вимагав продовжувати розкотисту вакханалію, кричав, намагався підкупити, кидав у небо камінням.

— Звідки повертаєшся, друже? — поцікавився Вороний.

— Я був у Анемі, там зараз хоч і безсонячна, але приємна днина. Країна ж червоних Драконів з порогу зустріла мене холодними очима і вологим носом.

— Я бачу ти не покинув своїх мандрівок до Анеми? І що ж там діється? Що нового? Мені дуже цікаво дізнатися якнайбільше про цю чарівну землю.

— Усе, як раніше. Анема залишається прикрасою, навіть одягнувши чорну скорботну пов’язку. Та ось біда: тих, хто б міг насолоджуватися Гармонією меншає з кожним днем.

— Мені так шкода… — Вороний співчутливо заглянув Грому у самі очі, ніби намагаючись просвердлити у них, мов шахтар, тунель, який би привів зрадника до долини душі. Він планував зірвати там усі ромашки, аби поворожити на них: сьогодні знищать Грома чи завтра, сьогодні чи завтра, завтра чи сьогодні, сьогодні чи завтра… А може вже знищили?

— Я захоплююсь твоєю волею, юначе, усупереч загальному нерозумінню, ти вперто відстоюєш свої переконання! — похлопав Грома по плечі чоловік, — ось лише не розумію ти сміливець