Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Примарний міст, витканий з повітря й світла, з’єднав небо й землю.

— Чудо! Веселка! Дивіться, знамення! — здивовано й у забобонному страху вигукували люди.

Білосніжний єдиноріг ступив на райдужний міст і щодуху поскакав у далеку заповідну країну чарівників і фей, несучи прекрасну вершницю у вінчальній сукні. Веселка палахкотіла під його копитами. Земля розчинялася в мерехтінні вогнів. А натовпу було невтямки, що це початок зоряної дороги, яка веде красуню-наречену в нові мандри. Люди не помічали ні єдинорога, ні дівчини. Лише маленький хлопчик вигукнув:

— Дивіться, по місточку їде фея на білій конячці!

Але ніхто не звернув уваги на його слова. Чи мало що вигадає дитина.

Розділ 7
Літописець

Вічність простиралася вгору, вглиб і вшир, не знаючи ні кордонів, ні часу. Темна, немов бездонна криниця, вона таїла в своїх глибинах світло зоряних розсипів. Люди дали їй ім’я Космос, але не зуміли розгадати й дещиці її секретів.

Ось звідкись із глибини Вічності випливла цяточка. Вона наближалася й росла. Незабаром можна було розібрати, що це осколок астероїда. Осідлавши ширяючий камінь і вчепившись у його шорсткуваті боки онімілими від напруги пальцями, на ньому сиділа стара, яка усіма гримасами й манерами нагадувала хижого звірка. Довгий шлейф рудуватої спідниці тягся за астероїдом, наче хвіст, який замітає сліди. Дехто з дрібної погані відразу впізнав би в ній Віщунку з Лисячої Нори. Але що змусило її залишити свій притулок? Як насмілилася вона піднятися до Вічності?

Віщунка не знала, як довго вона ширяє в небутті. Усередині в неї усе хололо від однієї лише думки про те, на який ризикований учинок вона зважилася, але крізь крижану завісу страху проривалися сполохи невгамовної радості. Хто б міг подумати, що вона шукатиме зустрічі з одним із Могутніх? Можливо, незабаром вона знайде силу й дрібна чаклунська братія вклонятиметься їй. Чаклунка нервово хихикнула й намацала через матер’яний ридикюль вуглинку, яка лежала там. Якщо дівчисько не захотіло мінятися по-доброму, тим гірше для неї. Відьма від злості заскреготіла зубами. Не києм, то палицею, вона одержить людську душу, і вся дрібна погань схилятиметься перед нею.

Раптом по чорному шовковому небу пройшли брижі, начебто пропливла зграйка грайливих срібних рибок. Темрява знову зімкнулася, і з неї виринуло ще кілька осколків астероїда. Віщунка затамувала подих. Сиві камені наближалися. Вони повільно, немов знехотя, кружляли в просторі. На одній із брил, схрестивши ноги, сидів чоловік із сувоєм папірусу на колінах. Пальці його відчужено перебирали, як вервечки, велику в’язку ключів, їх було рівно триста шістдесят п’ять. Віщунка зрозуміла, що зустріла того, кого шукала.

Перед нею був Великий Янус, що відкриває кожний новий день і замикає на замок старий. У розсіяному світлі, яке випромінював камінь, Віщунка виразно побачила обличчя старця, глибоко посаджені очі, які зберігають таємниці століть, пергаментні щоки й щільно стиснуті губи.

— Навіщо прийшла? — у запитанні не пролунало цікавості.

Обличчя старця залишалося безпристрасним, ніби він давно вже знав відповіді на всі питання.

— О, мудрий Великий Янусе! — вигукнула Віщунка, улесливо стелячись перед ним на камені. — Весь Всесвіт говорить про твою могутність…

Янус жестом зупинив потік лестощів і почав повільно віддалятися від відьми. Віщунка зрозуміла, що тільки-но вона втратить увагу Могутнього, цієї ж миті всі її плани зруйнуються. Він зовсім не з’явиться іншого разу. Вона метушливо дістала з ридикюля вуглинку й квапливо промовила:

— Я принесла чарівну вуглинку, щоб ти написав нею долю однієї дівчини.

— Я не пишу доль простих смертних. Для цього є судениці, які прядуть нитки їхніх доль, — монотонно промовив Янус.

У цей час астероїд розвернувся, і Відьма побачила, що перед нею не старець, а юнак з прекрасним обличчям, сповненим високого чуття, і променистим поглядом, повним сподівань і надій. Чаклунка мимоволі здригнулася. Вона знала, що Януса називали дволиким, але зміна була занадто разючою.

— О, це не проста смертна, — єлейним голоском проспівала Віщунка. — Колись це дівчисько втрутилося у чарівний світ чаклунів і фей. Їй відомо, що наш світ існує. Хіба можна дозволити людині знати про це?

— А чому б і ні? У цьому немає біди. Люди, які знають про наш світ, або мовчать, або їх вважають диваками, — пустотливо посміхнувся юнак.

— О Могутній! Повір, не все так просто. Вона вже накоїла лиха. Це вона зруйнувала скарбницю гномів. Не можна залишати її непокараною. Справедливість має… — пишномовно почала чаклунка, але затялася.

На неї не мигаючи дивилися очі старого. Погляд пронизував наскрізь, і відьма зрозуміла, що від Могутнього нічого не приховаєш.

— Скарбницю вона зруйнувала не зі своєї волі та не без твоєї допомоги.

Янус зробив невловимий рух рукою, і шматочок вугілля, підкоряючись невідомій силі, опинився в його пальцях. Дволикий Янус поклав його на розкриту долоню, і раптом замість вуглинки на руці чарівника виникло видіння пречудової золотоволосої дівчини.

— Яка вона гарна!.. — захоплено видихнув Янус-юнак.

— … Але вона тендітна й тлінна, — безпристрасно завершив Янус-старець. — Як тільки вуглинка спишеться, вона відречеться від земного життя й втратить