Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

— Я мушу визнати, Марко, — каже Ресбак. — Я думаю, дитина вже мертва.

Марко опускає голову. До очей підступають сльози.

— І я думаю, що ви в цьому винні.

Марко ривком піднімає голову.

— До чого тут я?!

Ресбак мовчить. Він чекає.

— Чому ви думаєте, що я до цього причетний? — питає Марко. — Мою дитину викрали. — Він починає схлипувати. Йому навіть не доводиться вдавати. Його горе — справжнє.

— Час, час змушує мене так думати, — каже Ресбак. — Ви приходили до дитини о пів на першу. Усі це підтверджують.

— І? — каже Марко.

— І в мене є підтвердження того, що нещодавно у вашому гаражі була чужа машина. І в мене є свідок, який бачив, як з боку вашого гаража проїздом рухалася машина, о 00:35 ночі.

— І чому ви думаєте, що це якось пов’язано зі мною? — каже Марко. — У вас немає доказів того, що ця машина має якийсь зв’язок із викраденням Кори. Її з таким самим успіхом могли винести через парадні двері о першій!

Але Марко знає, що ніякої користі з того не було — прочинені передні двері не збили детектива з пантелику. Якби ж він тільки не забув вкрутити датчик руху.

Ресбак відштовхується від столу і стоїть, дивлячись на Марко згори вниз.

— Датчик руху було виведено з ладу. Ви були в будинку о дванадцятій тридцять. Машина виїхала з боку вашого гаража о дванадцятій тридцять п’ять. Із вимкненими фарами.

— Ну то й що? Це все, що у вас є?

— У будинку та на задньому подвір’ї немає жодних фізичних ознак вторгнення. Якби хтось чужий прийшов по неї через задній двір, у нас були б якісь сліди, бодай щось. Але їх немає. Єдині сліди на задньому подвір’ї, Марко, належать вам.

Він знову спирається на стіл, щоб додати ваги своїм словам.

— Я думаю, це ви перенесли дитину з будинку до машини в гаражі.

Марко мовчить.

— Ми знаємо, що ваш бізнес у халепі.

— Я це визнаю. Ви думаєте, це достатньо вагома причина, щоб викрасти власну дитину?

— І за менші гроші викрадали, — каже детектив.

— Що ж, дозвольте дещо вам пояснити, — каже Марко, нахиляючись уперед і дивлячись Ресбаку у вічі. — Я люблю свою доньку понад усе. Я люблю свою дружину, і найбільше мене хвилюють здоров’я та безпека їх обох.

Він спирається на спинку стільця. Ретельно обдумує наступну фразу, перш ніж вимовити її.

— І в мене є дуже багаті теща й тесть, які були неймовірно щедрими. Можливо, якби Анна попросила, вони дали б нам будь-яку необхідну суму. То нащо ж мені красти власну дитину?

Ресбак дивиться на нього, зіщуливши очі.

— Я допитаю батьків вашої дружини. І вашу дружину. І всіх ваших знайомих.

— Ні в чому собі не відмовляйте, — каже Марко. Він знає, що краще так не поводитися, але не може стриматися. — Я можу йти?

— Так, ви можете йти, — каже детектив. — Поки що.

— Мені що, найняти адвоката? — питає Марко.

— Як собі хочете, — відповідає детектив.

Детектив Ресбак повертається до свого кабінету подумати. Якщо то було інсценоване викрадення, поставлене Марко, то він, очевидно, зв’язався з якимись справжніми злочинцями, які пошили його в дурні. Ресбаку майже шкода його. І, безсумнівно, йому шкода його знавіснілої дружини.

Якщо Марко влаштував це, а його обдурили, то його дитина тепер, напевне, мертва, гроші вкрадено, а його підозрюють у викраденні дитини. Це взагалі диво, що він і досі тримається купи.

Але детектив не впевнений. Йому не дає спокою ця няня. А також погляд із точки зору здорового глузду: нащо комусь, хто, можливо, міг легко отримати гроші, просто попросивши, ризикувати всім, ідучи на таку надміру обтяжену небезпекою справу, як викрадення дитини?

І ще ця тривожна інформація, яку він нещодавно роздобув: про схильність Анни до жорстокості. Що більше він занурюється в цю справу, то складнішою вона видається. Ресбак має дізнатися правду.

Час допитати батьків Анни.

А завтра вранці він ще раз поговорить із самою Анною.

Ресбак усе з’ясує. Правда десь там. Вона завжди там. Її просто треба відшукати.

Анна та Марко вдома, самі. У будинку нікого немає, окрім них двох, їхнього жаху, горя та похмурих образів їхньої уяви. Важко сказати, в кого з них двох рани глибші. Їх обох пожирає невідомість, те, що вони не знають, що сталося з їхньою дитиною. Вони обоє відчайдушно сподіваються, що вона жива, але ця надія тримається на тонкій волосинці. Кожен з них вдає заради іншого. А у Марко на це є додаткові причини.

Анна не розуміє, чому не звинувачує Марко цілком і повністю. В перший момент, коли все сталося, коли дитину забрали, у своєму серці вона перекладала провину на нього, адже саме він переконав її лишити Кору вдома саму. Якби вони взяли дитину із собою до сусідів, нічого цього не сталося б. Вона пообіцяла собі, що якщо Кору не повернуть цілою та неушкодженою, вона ніколи йому цього не подарує.

Але от вони тут. Вона не знає, чому тримається за нього, але ж тримається. Можливо, тому, що більше нема за що. Вона не знає навіть, чи досі кохає його. Вона ніколи не пробачить йому за Синтію.

Можливо, вона тримається за нього тому, що більше ніхто не може розділити або зрозуміти її біль. Чи, можливо, тому, що він принаймні довіряє їй. Він знає, що вона не вбивала їхньої дитини. Навіть її мати підозрювала її, доки