Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

кожним святом, як була потреба. А була вона ще й тому, що Пилип і Оксана ще будувалися, отож пригощали майстрів, найпаче після роботи.

Тихим розливом святково бовкнув соборний дзвін, Карпо, не скін­чивши порання, понаказував Тодоськові цілу в’язку робіт, а сам поквап­ливо пішов митися, перевдягатися, щоб устигнути в собор ще до початку молитви, як просив його отець Онопрій.

Радувався отому дзвонові і Тодосько, бо міг виглянути на вулицю. А за дозволом матері, як лиш батько вийшов з двору, подався до Лесі Яремівни за книжкою, яку та обіцяла подарувати йому. Вабила хлопчину не стільки книжка, як можливість вирватися з двору-каземату, як жартував він.

Пізно повернувся Карпо з вечірньої молитви. Мовчки вечеряв, тихо помився на ніч, щоб не розбудити дітей, що вже спали. По молитві він нащось взяв із шафи шинелю, шапку і чоботи, привезені з фронту, пере­глянув їх, аж здивувавши Ганну, і поклав на місце. Спав неспокійно, просипаючись, перевертаючись, стогнучи, аж Ганна запідозрила, що він захворів.

В неділю, ще як тільки вдарив дзвін до ранішньої молитви, наспіх попорався і подався на молитву. Вернувся з неї раніше, ніж завжди, і дзвін чомусь дочасу сповіщав про кінець відпра­ви.

-Не дивись на мене загадкою, не п’янствувати йду, - заклопотано зауважив Карпо Ганні, одягаючись у “фронтове”, як ніколи досі. - Будемо на тартаку якусь доповідь слухати. Гість із Харкова буде виголошувати, - пояснив, розчісуючи гребінцем вуса. - Може й загаюсь...

-Я забула тобі сказати, - спохопилася Ганна, затримавши чоло­віка в порозі. - Переказувала Леся через Петрика, щоб ти неодмінно пів на одинадцяту був там.

-На яку, в дідька, пів на одинадцяту, коли зараз вже без чверті! – невдоволено докорив він,     ховаючи срібного царського годинника в кишеню. – Як то можна про таке забути! - сердито грюкнув дверима...

В кутку будівель на тартачному дворі Карпо загледів кілька коней. Четверо з них були під добрячими сідлами, а п’ятий упряжений у одноосну розлітайку-двоколіску на гумових шинах з ресорами. Коні мир­но жували якийсь обрік у шкіряних опалках, форкали, переступали з ноги на ногу. Запряжений був накритий рябчаком-рядном.

Карпо аж затримався біля порога “хати-читальні”, розглядаючи отих румаків і пропускаючи якихось лодей у двері. Невдалік коней, як на чатах, походжав молодик у червонокозацькому строї, а другий припро­шував челядь заходити до залі. День був прохолодний, ясний і аж урочис­тий.

В отій залі, що Карпо вступив, було вже повно людей, тихого гомону і урочистості. Лави в чотири ряди заповнені і челядь стояла на проходах попід стінами, сиділа на підвіконнях. На підвищенні, мов на виставочному коні, був засланий червоним полотнищем стіл, за яким стояв у короткій кожушаній бекеші-черкесці недавній Карпів гість Семен Балагура зі збоченою головою, а поряд з ним - миршавий, геть білоголовий дідок з кущистими бровами на маленькому продовгуватому лиці з козацькими опущеними вусами. На одвірках Карпо помітив двох червонокозаків, в таких же шинелях та шапках.

-Ходи сюди! - покликав Карпа Левко, пригрівши для нього місце на лаві. - Чому запізнився, адже попереджали? - докорив побратим пошептом, як Карпо врешті всівся.

-Шановні трудівники, вчорашні козаки та жіноцтво! - оглянув Балагура переповнену залу, що раптом принишкла. - Ми запросили вас сюди, щоб слухати лекцію нашого столичного гостя Аврама Більського, члена  партії соціалістів-боротьбистів, який п’ять разів був засуджений царатом за свою діяльність і звільнений революцією. - Тож не буде­мо гаяти часу і надамо йому слово, - підставив Семен гостеві склянку з водою. - Питання задавати в кінці. Вам слово, професоре! - попросив Балагура Більського ще й жестом руки, і смикнувши  кілька разів головою, всівся.

-Дорогі товариші! - на диво жвавим головом звернувся дідок до натовпу. - Притомні добродії, як любили колись величати присутніх на зборнях наші батьки й діди. Збірчани, ремісники, кооператори, просвітяни, комнезамівці, воїни, комунари, рільники, городники, садоводи, міщани, лавочники, служителі культів, миряни і члени всіх родин, а найпаче жіноцтво, яке особливо вітаю тут, як тло тра­дицій і самобутностей, що його не всі інші народи й мають.

Карпо, слухаючи старого соціаліста-демократа, непомітно оглянув присутніх і був здивований, що жінок було більше за чоловіків. Зауважив отця Онопрія і титаря-ктитора Микиту Майбу, Варвару Хорунжу, Лесю Яремівну, Ганнину сестру Килину і ще кількох молодиць, що сиділи на одній лавиці.                  

-Тепер, та й не лише тепер, - виголошував Більський, - ми, завантажені трудом і скрутами, не маємо часу збиратися отак невимушено і великим числом, щоб обговорити відверто по-дідівськи свої лиха і нужди, надії і болі, тому день сьогоднішнього міжнародного свята солі-дарності жінок усього світу, прийнятий у Копенгагені, як і день Паризької Комуни та близький, прийнятий Другим Інтернаціоналом на честь Чіказьких робітників, давайте посвятимо отим нашим лихам і нуждам, оглянемося назад і може заглянемо вперед, усвідомимо, хто ми і де ми є зараз між людьми, на якому шляху і куди він веде нас, - знову примовк доповідач.

-Відтак ми, чоловіки, давайте привітаємо наших тутошніх і нетутошніх жінок із днем Восьмого Березня і Паризької Комуни! - гукнув до присутніх Більський. - Хай живе віднині і довіку жіночий день на всій земл! Встанемо, товариші! - вигукнув він. - Слава жінкам-трудівницям!

-Сла-ва-а! Сла-ва-а! Сла-ва-а!.. - пронеслося невлад по залі. - Жінок особливо завжди поважали наші предки, заповівши те і нам для наслідування. Отож, огулом і зокрема, вдома і на роботі та в сус­пільстві будемо шанувати їх, як рівних, і заповімо те нашим щадкам, як святиню, навіки! - оглянув доповідач жіноцтво, піднявши окуляри в надбрів’я. – Даруйте нам, жінки, молодиці й дівчата, що перейдемо від пошанувань славної вашої статі до поточних сьогоденних моментів і минулих справ та питань, - хитнув головою до зали Аврам Більський. - Мусимо переглянути, рідна громадо, те, що сталося в нас, як воно сталося та чому так, а не інакше. Революція, що повалила російсько-імперську тюрму народів і звільнила їх, закінчилася фактично по своїй суті контрреволюцією, повернувши імперію знову на круги своя, і то тоді, як забрала в нашого народу мільйони жертв його найкращих, найздоровіших інайреволюційніиих представників, а святу землю нашузробила безприк­ладним, побоїщним цвинтарем народів. Так-так, великим