Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

віщувало нічого доброго). Мадлен це не надто хвилювало, вона сказала, що нічого не поробиш, значить, вона займеться цим сама. А якщо щось станеться, то він зможе сказати, що не був у курсі (а вона це підтвердить, взявши всю провину на себе).

Але два дні по тому вона знайшла в конверті гроші на всілякі потреби і записку з секретним зверненням до генерала Морійо. Тої ночі вони щедро роздавали купюри усім — вахтерам, гробарю, водієві, робітнику, який відкривав сімейний склеп (тобто двом, бо це вони спустили домовину і закрили двері). Мадлен хвильку постояла, а потім хтось наполегливо стиснув її лікоть, бо ніч — не найкращий час для цього. Тепер її брат — тут, вона зможе приходити, коли захоче. Але поки що не слід привертати увагу.

Пан Перікур нічого про це не знав, він ніколи про це не питав. У машині, якою він зараз їхав на кладовище поруч зі своєю мовчазною донькою, він знову думав про все те, що не дало йому заснути минулої ночі. Тоді він не хотів нічого знати, сьогодні ж серце прагло цієї інформації — хотілось знати найменші деталі... Як тільки він згадував про свого сина, йому враз хотілося плакати. Але, на щастя, поважність швидко брала гору.

Це ж щоб поховати Едуарда в родинному склепі, треба було його спочатку викопати... Від цієї думки йому забракло повітря. Він спробував уявити загиблого Едуарда, як завжди уявляють собі цивільні померлого — у костюмі, з краваткою, в начищеному взутті та зі свічками довкола.

Це було абсурдно. Він похитав головою, невдоволений собою. Тепер він повернувся до реальності. На що може бути схоже тіло після стількох місяців після смерті? Як вони це зробили? Уява малювала різні óбрази, людні місця. А також постало питання, яке він сам собі чомусь раніше не ставив: чому його не здивувало те, що його син помер до нього? Це неправильний порядок речей. Панові Перікуру було п’ятдесят сім років. Він був багатим, його поважали. Він не воював на жодній війні. В нього все в житті вдалося, навіть одруження. І він був живий. Йому було прикро.

Прикметно, що Мадлен вибрала саме цей час для поїздки в машині. Вона дивилася, як за вікном пробігають вулиці, і просто поклала свою руку на його долоню. «Вона мене розуміє», — подумав пан Перікур. Від цього йому стало легше.

Але був ще отой зять. Мадлен поїхала за братом туди, де той загинув (як він насправді помер? він про це ж нічого не знав...), а звідти повернулася з отим Праделем і вже одружилася з ним наступного ж літа. Зараз Перікура це зовсім не дивувало, а тоді це здалося неначе чомусь взаємопов’язане. Нібито з втратою сина він мав змиритися з появою цього чоловіка, якого треба сприйняти як зятя. Це важко було пояснити — неначе він вважав зятя причетним до смерті свого сина (це було безглуздо, але він нічого не міг з собою вдіяти). Один з’явився, коли інший зник, — причинно-наслідковий ланцюжок виник автоматично, тобто для нього цілком очікувано.

Мадлен спробувала пояснити батькові, як саме відбулося їх знайомство з капітаном д’Олней-Праделем та яким він виявився передбачливим, співчутливим. Але пан Перікур нічого не слухав, він був глухий і сліпий до всього. Чому його донька одружилася саме з цим чоловіком, а не з кимось іншим? Для нього це залишилось таємницею. Він нічого не розумів з життя свого сина, нічого не зрозумів з його смерті (і, чесно кажучи, нічого не розумів ні з життя своєї доньки, ні з її весілля). З людської точки зору він нічого не розумів.

Ось вахтер однорукий з кладовища. Пан Перікур, проходячи повз нього, подумав, що він сам, мабуть, інвалід по серцю.

На цвинтарі вже було багато людей. «Продавці розкошують на свіжому повітрі», — констатував мимохідь успішний бізнесмен Перікур. Хризантеми, вінки і букети продавалися сотнями — чудова сезонна торгівля. А крім того, уряд цього року розпорядився, щоб усі церемонії відбувалися у День всіх святих, тобто 2 листопада. В одну і ту саму годину по всій Франції країна віддаватиме шану загиблим. З лімузина Перікура було видно, як натягували стрічки, встановлювали загорожі, тихенько проводили останню репетицію музиканти, одягнуті в цивільне. Скрізь мили тротуари, від фіакрів та автомобілів звільняли дороги. Пан Перікур дивився на все це без жодних емоцій — його біль був лише його особистим.

Залишивши машину біля входу, батько з донькою попід руку повільно крокували до родинного склепу. Була гарна погода, сонце вже не так гріло, але, жовте і яскраве, воно чудово додавало барв квітам, у яких потопали могили обабіч стежки. Лише пан Перікур із Мадлен прийшли з порожніми руками. Їм якось не подумалось про те, щоб купити квіти (хоч при вході вибору не бракувало).

Сімейний склеп був маленькою кам’яною спорудою з хрестом на фронтоні та залізними кованими дверима, над якими можна було прочитати «Родина Перікурів». Обабіч були вказані прізвища похованих. Все починалося з батьків пана Перікура (початок історії довжиною майже в сто­ліття).

Пан Перікур тримав руки в кишенях пальта, не знімаючи капелюха. Не думав про це. Всі думки були з його сином, крутилися лише довкола нього. Знову потекли сльози, він і не думав, що вони ще в нього залишилися. Образ маленького Едуарда, а потім юнака — все те, що він ненавидів, — тепер йому цього страшенно бракувало: його сміху, його витівок. Минулої ночі він згадав давно забуті сцени, речі, які відбувалися ще в Едуардовому дитинстві. Тоді він ще сумнівався щодо творчої натури свого сина, хоча міг іноді захоплюватися його малюнками (треба сказати, рідкісної викінченості). Деякі з них зараз згадувалися. Едуард був дитиною свого часу — його уява була наповнена екзотичними óбразами, локомотивами, аеропланами. Одного дня пан Перікур був вражений надзвичайно реалістичними ескізами автомобіля, що мчав на повній швидкості (сам він ніколи так автомобіль не уявляв). Щось у цьому застиглому малюнку змушувало подумати, що цей болід от-от полетить. Диво. Едуардові було тоді лише дев’ять. В його малюнках завжди було багато руху. Навіть коли він малював квіти, які колихав вітер. Він згадав також акварель з невідомими