Читати книгу - "Останнє бажання"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 48
Перейти на сторінку:
причини з’ясувати правду про свою родину. Той час від дня, коли батьки довідалися про її секс із Павлом, до дня самогубства матері були суцільним пеклом. І саме гаряче прагнення розгадати родинні таємниці допомогло дівчині вибратися з того пекла. Їй пощастило багато чого розгадати і в такий спосіб захистити себе. А потім ця робота переросла у щось більше, в історію Гибарянів у Місті сірих будинків. І вона здобула віру, що Бог допоможе їй справдити цей великий задум, і тому не боїться того, чого побоюється Майк, ніби дядько Валерій вижене їх зі своєї квартири.

— Він не прийде сюди, — каже Ліля, — невже ти гадаєш, ніби він готовий розгрібати цей мотлох?

— Якщо йому потрібні гроші, то він прийде. І я не допишу своєї симфонії, а ти своєї книги про Гибарянів.

— Гроші потрібні всім, але різною мірою. Гадаю, Валерію Івановичу вони потрібні не настільки, щоби порпатися в цьому, — Ліля обвела рукою той хаос їхнього з Майком житла, — бо ніхто не купить цієї квартири разом із усім оцим, — Ліля обвела кімнату другою рукою.

— Ну чому, це добра квартира, «сталінка», високі стелі, кімнати ізольовані. Вони на ринку користуються попитом.

— Але ж перш ніж виставляти її на продаж або на оренду, її треба звільнити від усього цього, — Ліля робить жест, тепер обома руками, показуючи на купи коробів і клунків по кутках. — Ти сходив би на Чапаєва, провідав маму і дядька, і заодно взяв би почитати зошит із цуценям. Якщо твій дід спромігся написати правдиву автобіографію, там мали би бути згадки про Гибарянів. Може, він поміняв прізвище, але я впізнаю.

Ліля мала рацію. Валерій Івак приїхав до Києва ніяк не для того, щоби продавати квартиру в Святошині. Та й він сам не може цього вирішувати. Мають приїхати ще Павло та Марина, а в них зовсім інші плани щодо поїздок. Марина хоче з’їздити до Лісабона, Павло — на Кариби. Та й Валерія навіть не тягне навідатися до сірого дому, де прожив двадцять п’ять років, хоча він — за півгодини їзди до нього на метро.

— І мама підтримала його: так навіщо тобі туди, Валику? Посидь ці два дні у нас, погуляй у середмісті.

— Тобто, він не знає, що я тут? — спитала Ліля.

— Ні. І мама просила поки не говорити з ним про це.

— Значить, привиди минулого ще непокоять його.

— Як і тебе. Ти ж не хочеш спілкуватися з Павлом.

— Не те що не хочу, але…

— А дядькові Валерію й досі незручно, як ти тоді, перед його від’їздом, прибігла до нього на роботу, а він відвіз тебе додому, до батьків. Але зошит із цуценям я приніс! Він іще дивувався, звідки я про це довідався. Ніби він сам не писав про цей зошит на сторінці Павла! Єдине, Лілю, він летить до себе на третій день рано вранці, і вже зареєстрував квиток. Значить, зошит треба повернути післязавтра ввечері. Отже, в нас із тобою лише дві ночі.

— У нас із тобою стільки ночей, скільки ми захочемо, — посміхнулася Ліля, — але цих найближчих двох ночей у нас саме й не буде. Такий текст читається за одну ніч. Зараз читаєш ти, а потім я.

— Ти хочеш, щоб я читав перший?

— Ти — прямий спадкоємець автора. Твоє право читати першим.

І Валерій, який прочитав чимало книжок, але ніколи не читав книжок власного діда, впорався з його останньою книжкою за три години. А коли дійшов до останніх сторінок «Останнього бажання», то мимоволі закутався у плед, бо реально відчув той вселенський протяг, про якого не раз згадував Іван Івак.


ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

— А ти знаєш, Іване, я все життя думаю, хто б то міг бути, — буквально кілька днів тому казав мені Сергій Харч у барі на Прорізній, не криючись, не переймаючись, що за сусіднім столиком також люди, що в тому барі було повно людей. Сергій Харч, який лишався в органах іще довго і дослужився до капітана, так запросто говорить про неординарного смертника, який виявив направду щось надприродне і не дозволив себе повісити.

— А ти знаєш, що мені здається? То міг бути перевіряльник!

— І кого ж він міг перевіряти?

— Кого, кого? Нас із тобою!

Іван вражено замовк. Отже, його давній товариш Сергій Харч шукав істину зовсім не там, де він. Капітан секретної служби розглядав дії засудженого Габріеля Деуса не як вияв надприродних можливостей людини, а вважав його перевіряльником!

— Він перевіряв, чи виконуємо ми інструкції. А чого б він був такий зухвалий, ще й Богу молився біля шибениці? Ти пам'ятаєш усіх інших? А цей тримався, як фраєр на танцях! Бо знав, що його не повісять. Може, для того і зробили так, що мотузка зірвалася. Щоби ми ні про що не здогадалися, принаймні тоді.

— Але ж нам нічого не було! Ніяких санкцій!

— Значить, дійшов висновку, що ми в основному робимо все, як треба. Але все таки нас понизили. Ми ж більше не ходили в нічну зміну, отже нічну надбавку зняли.

— Так, зняли, але я був радий, що більше не працював уночі.

— А я не був. Я хворій матері та сестрам увесь час гроші посилав. Грошей стало менше. Та й квартиру тобі тоді не дали, лише кімнату. А ти ж уже тоді був одружений. Як,

1 ... 42 43 44 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє бажання"