Читати книгу - "Квіти на снігу"

костюмі й такій самій сірій у білу смужку краватці промокав картатою хусткою спітнілу лисину й дрібно перебирав ногами, як маленький хлопчик, який хоче пісяти. Я зрозумів: цей чоловік боїться тата, страшенно боїться. І тато це зрозумів. Він відкинувся на спинку крісла й насмішкувато дивився на чоловіка, ніби насолоджувався його вайлуватістю, ніби тішився його страхом.

Уже не пригадую, про що вони говорили. У якомусь із закапелків пам’яті тільки ота силувана жалюгідна усмішка на спітнілому обличчі чоловіка й насолода в татових очах. Це вже потім, коли той відвідувач пішов, тато повторив сказане мені вже не раз:

– Запам’ятай, Жоржику: слабаки повинні здихати й звільняти місце для сильних. Ніколи не жалій слабаків і не водися з ними. Цей світ для сильних, для таких, як ми з тобою. Запам’ятав?!

Звісно ж, я запам’ятав. Тільки що робити зараз із тією пам’яттю? Розумію, що мав би поспівчувати старому: усе-таки батько. Але десь там, усередині, де мала б бути моя душа, співчуття немає. Утомлений важким днем і нервозною ніччю мозок дає збій, як зіпсований комп’ютер, зводить два образи – того вайлуватого дядька з татового кабінету й теперішнього тата – в один. Така ж невпевненість, така ж силувана, жалюгідна усмішка й такий же страх у погляді. Уже не можу второпати, хто ж це переді мною. Кидаю роздратовано:

– Ну чого ти сновигаєш цілу ніч? Чого не спиш? Тобі там виписали купу якогось пійла, я за нього кілька штук заплатив, то випив би і спав без задніх ніг. Та я б на твоєму місці…

Старий розтулив рота й почав зіпати, як викинута на берег рибина.

– Давай-но я відведу тебе до ліжка.

Підхопив його попід пахви. Але він випручався, дошкандибав до крісла й впав у нього.

– Ти називав ім’я… Ав… Ав…

– Авдій, тату! Авдій Горнич! А ти підслуховував під дверима? Ай-я-яй! Як негарно! То й що тобі те ім’я? Ти знаєш того Горнича?

– То… то… брат мій…

– Брат? Хіба в тебе є брат?!

7

– Я не казав тобі, Жоржику. Думав, колись, пізніше, але так і не зібрався. То було так давно, зовсім в іншому житті. Ми жили на сусідніх вулицях. Моя тягнулася по один бік лугу, а його – по другий. Вулиці були паралельні й лежали на підвищенні, а луг, перерізаний вузенькою фосою, – між ними внизу. До нього з обох боків від рядочків хат збігали городи. Ти знаєш, Жоржику, що таке фоса? Не знаєш. Бо її вже нема. То така вузенька мілка річечка з м’яким мулистим дном. Мулу того було стільки, що в ньому не тільки риба, але й ми могли заховатися з головою. Дуже його полюбляли в’юни. У спекотні дні вони збиралися в затінку, під кущами лози, і дрімали в тій м’якій гущі. Ми добре знали ту їхню звичку. Бувало, наставиш кошика там, де течія вже минає куща, побобляєш ногами з другого його боку – і хутенько вихоплюєш із замуленої води той саморобний вербовий ятірець. А в ньому, на дні, вигинається, поблискує мокрими спинками улов. Якщо ж зробити поперек течії загату з дерну, то вода підніметься, фоса наповниться теплою водою, і тоді вже можна пірнати до посиніння, до гусячої шкірки.

Фоса в’юнилася поміж травами й кущами верболозу кілометрів на три й десь аж за селом впадала в невелике, але глибоке озеро. Я вже казав, що від обійсть на обох вулицях вниз збігали городи? Так-так, казав. А між городами були межі. А по тих межах рукою подати до фоси, а через неї – на сусідню вулицю. Це було дуже зручно: не треба чимчикувати в обхід довгою запилюженою дорогою, яка завертала аж через вісім дворів. Я переходив фосу через вузеньку кладку, а часом і вбрід, якщо довго не було дощів і вона ставала зовсім мілкою. Тоді піднімався вже братовим городом до його критої білою бляхою хати. О, як вона виблискувала проти сонця!

Авдій ніколи не їв в’юнів, казав: то зміятина, його від неї нудить. Викинуті з кошиків на траву, в’юни й справді звивалися, як вужі. Хтось один мусів завертати їх палицею до гурту, щоб не розповзлися, поки другий боблявся в скаламученій воді фоси. Коли збиралася невелика купа, ми ділили здобич і знову розходилися в протилежні боки – городами піднімалися до своїх домівок.

Іноді ми просто купалися. Іноді вишукували в траві пташині гнізда й розглядали рябенькі яєчка або жовторотих пташенят. Іноді падали в траву горілиць і вгадували, на що схожі хмари, що пропливають над селом. А взимку фоса ставала для нас ковзанкою. На озеро батьки не пускали: якщо лід проломиться, то можна не випірнути з-під нього, а от на фосі гасай собі скільки сил вистачить: навіть якщо крига підтане й трісне, то страху великого немає, хіба ноги до колін намочиш.

Якщо Авдій спускався межею поміж городами першим, то батько гукав до мене: «О! Твій брат до фоси пішов!» Він жодного разу не назвав його по імені, так і говорив – «брат». Спочатку я навіть думав, що брат – то ім’я. Так і називав його завжди. Батько слово «брат» вимовляв із якоюсь особливою інтонацією, нібито як образу, ніби як докір, і адресував його не стільки мені, скільки мамі.

У мене було п’ятеро старших сестер. Сусідська бабця Мотря щоразу, коли вкотре розбивала горщики з нашою мамою, кпинилася: «Та ти ж самашеча! І чоловіка свого нєвреним зробила. Він же так хлопа ждав. А ти, нездала, йому дівку за дівкою, дівку за дівкою. Гарно ж твій Федось тих дівок встрічав! Гуляй, пляшка, – п’є гуляшка! Дитині ще й пуповину не перерізали, а він уже кричить, що піде