Читати книгу - "Пульсари"

ці залізяки в мені розкошували вже тридцять шість років — амулетами стали. Недарма мене у металофізику тягло…

«13. Діди були неоціненним скарбом, поки тримали в собі мудрість народу, досвід віків. А коли тобі шістдесят, усе в книгах записано, в пам’ять машин закладено. Будь-який інженер може скористатися досвідом людства легко й просто, не розмовляючи з тобою. Тож не пишайся своїм віком. Демонстративно не вимагай пошани. Аксакали тепер саме сорокарічні — у них здоров’я, гнучкий розум, еластичні кров’яні судини і швидкодіючі комп’ютери. Тобі вже ліпше ходити в дитячий садок чи до піонерів. А якщо й досі відвідуєш вчену раду, то не переступай через дві сходинки, піднімаючись на трибуну, адже всі розуміють, що ти робиш це понад силу».

— Ага! Ось де ти спіймався, Олег! У свої сорок років ти проповідував, що діди не потрібні суспільству, їм хіба що внуками займатися. Спасибі, що не радив їх убивати, як це було заведено в давнину, ще у неандертальців.

Добре що твій заповіт не потрапив до рук Тихона, коли він донос писав, — ото був би матеріальчик! А я ж можу ще бджоли розводити, студентів учити, отаких гарячих, як ти, дурнів утримувати від необачних вчинків. Наполеон у свої тридцять шість розпочав війну, а Кутузов у шістдесят сім років погасив її. Не той підхід у тебе, Олег, до проблеми. Людина приймає рішення на основі не лише сухих фактів, а й досвіду, а в це поняття входять і почуття, й емоції, що їх можна запрограмувати лише частково. Там, де треба руйнувати, завойовувати, — там майже завжди молоді. Батий спалив Київ у свої тридцять два роки. Не старшим був і грізний Аттіла, коли спустошував Європу, дійшовши аж до Шампані. Навіть рій бджіл вилітає з вулика з молодою маткою. А от коли доводиться захищатись, розбудовуватись, — там верховодять старі. Наш декан будував факультет у шістдесят років. Верхуша он тихо-смирно керує кафедрою у вісімдесят п’ять…

«14. Ти помітив, як молода співробітниця начебто випадково торкнулася тебе боком і перехилилася через стіл так, що відкрилася «глибока перспектива». Не подумай, що вона бачить у тобі мужчину. То таки й справді було ненароком. Вона поважає твій розум, можливо, й побоюється, але тільки як свого начальника. Треба ж розуміти, звідки плівка на кисіль натягується…»

— На превеликий жаль, Олег, заперечити не можу.

«15. Одного дня, вітаючись, ти скинеш капелюх. А раніше так не робив. Дехто витрактує це як вияв слабкості. Тому не міняй на старість звичок. Якщо ж демаскував себе, й енергійний учень почне насідати, влаштуй йому душ на науковому семінарі — скажи, що його досліди не нові і що в 1901 році якийсь Сидоров уже вивчав це явище. Або кваліфікуй його роботи як неактуальні. Твоєму авторитету повірять. І стане він знову тебе помічати ще здалеку, проситиме рекомендації для статті в журналі».

— Ні, Олег, за двадцять років мої погляди зазнали великих змін. Не заважатиму я своєму учневі, якщо він продукує достойні результати, — я всіляко допоможу йому, навіть переступлю через свій гонор, коли невчасно обізветься. Хто істину топить, той сам води наковтається.

«16. Не розповідай синам, учням і знайомим, як ти пас корову. Для них очевидною є істина, що біля скотини мусить бути пастух».

— Та хіба ж я просто факт смакую? Розповідаючи, я переношусь у дитинство, відчуваю вагу і значимість першої торби з хлібом і шматочком сала. Бач, як угадав, — я таки й справді, буває, кричу дочці: «Та я в твої роки!.. Я в п’ять літ уже корову пас, а в шість уже й сусідську брав. А ти, дівуля така, торгуєшся, чи мити сьогодні унітаз!» А які виховні приклади ще наводити? Хоч у принципі Олег слушні речі говорить — сучасні діти все це знають уже з книжок, художніх кінофільмів. Повторення не посилює виховного ефекту. Напишемо плюс.

«17. Найважче тобі тверезо оцінити свій стан. Ти не хочеш погодитися, що вже старий, тому часто й охоче згадуєш різних діячів, які у віці, значно старшому від твого, успішно й плідно працювали. І досі тобі здаєтьсЯї що й ти ще макогін, здатний терти пшоно. Ти зневажаєш шістнадцять попередніх заповідей, вважаючи, що рано тобі ними керуватися.

Як же визначити насправді, старий ти чи ні? Можна пробігти десять кілометрів, або виголосити промову на три години, або спробувати перепливти ріку. Вдалося — значить, ще молодий.

Прощавай. Я — твоя зрілість. Я сильний, розумний, лаюся з підлеглими й начальством, нікому не заглядаю в рот. Гну хребет лише на спортивному велосипеді. Я не вірю, що доживу до твого віку. Моїй дружині двадцять вісім років. І ми їдемо цього літа в Сванетію. Прощавай».

— Ну й хвалько! Це, певно, тому, що не пекло тоді так у грудях, що ні дихнути, ні ворухнутись. Видать, гнилими нитками шив мене Пильнюк-батько, мабуть, пожалів добротних. Чи забув, що його синочка кандидатом наук зробив. Пам’ятає лише, як з кафедри вигнав…

Олег Іванович підвівся, сів на ліжку, глянув у вікно. Дівчина так само обнімала свого хлопця обома руками, як і вчора. І так само повз них поспішали здорові, шкандибали хворі. Побачивши, як дівчина впилася губами у свого єдиного і найкращого, Швидкий роззявив рота, забувши про Тихона. Та недовго тішився видовищем — рипнули двері, до палати зайшла Ольга. Виклала на тумбочку пакетик із курагою, поставила баночку із смаженою курячою печінкою, приправленою цибулею та морквою.

— Це сили повертає,  — сказала усміхаючись. Але усмішка якась печальна. «Може, діти хворіють чи вітчим їх кривдить», — подумав Олег Іванович і, щоб розігнати її сумні думки, заговорив про кафедру, про справи наукові.

— А про здоров’я нехай лікарі клопочуться — то їхній фах, — віджартувався, коли Ольга почала допитуватися про самопочуття. — Ви мені краще скажіть, чи не вияснили, що там наш Тиша встругнув, бо хвилі, немов від цунамі, здіймаються. — Ольга — права рука завідувача, і Швидкий сподівається,