Читати книгу - "Пульсари"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пильміони, Олег Іванович, пильміони, — відповіла «права рука».
— Які ще такі пельмені?
— Ох, і відстали ж ви, це все ваша хвороба винна, — засміялася. — Не забули ж, сподіваюся, що Джагадіс Чандра Возе дав науці бозони, Енріко Фермі — ферміони. А зараз Тихій Пильнюк пропагує свої пильміони. В якомусь зарубіжному журналі вийшла його стаття. Виявляється, у Тихона в Італії знайшовся учитель — він у нього на стажуванні рік був, от і підтримав, допоміг надрукуватись. Тихін казав, що тепер його портрет повісять в Італії в галереї безсмертних.
— Олечко, і це серйозно, з пильміонами? — Олегові Івановичу доконче треба збагнути все, бо доведеться ж, напевне, писати за ректора листа в посольство, хоч можна б і відмовитись, і привід для цього серйозний: хіба може Швидкий бути об’єктивним у справі Пильнюка-сина, коли Пильнюк-батько рятує йому життя?
— У своїх міркуваннях Тихін виходить з того, що нейтрони мають магнітне поле, а це означає, що на малих відстанях у них є й електричне поле, тобто існує дипольний електричний момент, Тихін Русланович і каже, що можна створити сильне градієнтне поле, яке буде бронею проти нейтронів.
— Ну? А де ж пильміони?
— Пильміони — це ті віртуальні частинки, з допомогою яких нейтрони взаємодіятимуть з електричним полем.
— Хитро… хитро… А як же створити це поле?
— То великий секрет, про який Тихін нікому не сповіщає, бо написав дві чи три заяви до Комітету в справах винаходів та відкриттів. Це таки й справді таємниця, якщо стосуватиметься протинейтронного захисту і в першу чергу, як про це мріє Тихін, створення легкої жилетки, костюма, скафандра.
— А звідки у вас такі відомості? — підозріло запитав хворий.
— Інколи заходить до мене, хвалиться успіхами, журиться, що колеги йому заздрять, тому цькують. Мабуть, ми даремно його так покарали.
Не вистачало ще Ольжиних сумнівів — тут від своїх не знаєш, куди подітися.
— А може, він тому й покращав, що били, — висловлює вголос міркування, яке вже йому мозоля натерло в голові. — А ви вірите в ці пельмені? — насторожено допитується професор.
Ольга не поспішає з відповіддю. Вона зовсім не хоче змішувати своє ставлення до наукової ідеї із ставленням до людини, яка цю ідею продукує.
— Надто смілива гіпотеза, щоб від неї просто відмахнутися. І я впевнена, крім того, що й найгірша людина не може весь час жити за рахунок інших. Десь наступає перелом… Я не беруся судити про суть роботи, не знаючи її, але якщо за рубежем знавці хвалять…
— Може, в теоретичному плані тут щось і є, та навряд чи на практиці вдасться створити такі сильні електростатичні поля.
— Ну й звідки ви знаєте наперед? — докір прозвучав в Ольжиному запитанні.
— Відчуваю. Інтуїція.
— Фермі про пляшку для нейтронів теж тільки мріяв. Сьогодні ж це для ультраповільних нейтронів реальність. Золота медаль імені Курчатова за 1977 рік присуджена.
— То Фермі мріяв, геній, — Олег Іванович намагається зручніше вмоститися на ліжку, бо в грудях шкребе нестерпно, але йому не хочеться, щоб відвідувачка помітила його стан, не хочеться припиняти розмову й знову залишатися зі своїми роздумами наодинці. — А в мрії Тихона я не вірю. Хоч ріжте мене, хоч закоренілим ретроградом назвіть чи консерватором — не вірю. Заважати не буду — нехач прорубує свою просіку, хоч грибів по дорозі назбирає.
— Обставини змусили працювати. Чом би й не повірити? — бажаними словами висловила Ольга своє міркування.
— Можливо… Можливо… Хотів би й сам, щоб так було, бо й на мені від його переродження плям поменшало б. Та тільки білий ведмідь, покуштувавши людського м’яса, обов’язково полюватиме на людей. Думаєте, як у пастці побував, то й звички змінилися? То вже від характеру, але найчастіше тільки злішим стає та обережнішим.
— Капіталісти грошей на вітер не кидають, — намагалася заспокоїти вчителя Ольга фразою, що стала стандартною і тому не викликала сумніву.
— Кидають і шпурляють, якщо вітер той їхні колеса крутить.
— Тихін з політикою не зв’язаний. Отже, причина слави криється в цінності його концепції. А що тут дивного? Хіба справжня ідея вибирає голову, щоб у ній поселитись? Самі ж казали, що ваш колега, фізик за освітою, пішов в олійну промисловість і зробив там переворот.
— Е, той хлопчина розум мав. Т беручкий був, А Тихін лише святами живе. Або я нічого не розумію в людях, або мене шашіль заздрощів точить, що не я сам зліпив того пельменя, — оце як хочете, так і думайте. А як там з графітом? Металічний водень закинули… Ех ви… Поспішати треба, бо не одна макака-резус уже сконала на дитячому стільчику під нейтронним абажуром… — Більше не наважився докоряти. Це якби зараз у кабінеті своєму сидів, то, може б, і крикнув: «Реміняки вам треба! А я панькаюся…»
— Та з графітом як і було. Іванова вживляє «вав» усяким звірятам — приростає чудово. Але про це, як і про водень, іншим разом, бо я й так уже вас втомила, та й поночіє…
І жаль припиняти розмову, але й добре, що Ольга пішла, бо так дряпає залізна кішка всередині, і повітря свистить, наче в грудях яка щілина відкрилася. От і дожив, коли б треба заповітом користуватися, та сил бракує. Пора дочці останнього листа писати. Олег Іванович примостив на коліні зошит із заповітом.
«Я не даватиму тобі порад, донечко, — вивів нерівними літерами, — бо не знаю наперед
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульсари», після закриття браузера.