Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

про яку розказує Отто. Починається вона з мелодраматичної декларації «Сашка»:

— О мово рідна, що без тебе я?

— Гівно, — відповів ти йому.

— Перепрошую? — не зрозумів «Сашко».

— Я мав на увазі, що без рідної мови жоден чекіст нікуди не годиться[174].

Письменники-вісімдесятники часто чіпляють наліпку ексклюзивності на українську мову. Хоча вони самі часто експериментують з мовою у своїх прозових творах, вісімдесятники вважають, що вони є хранителями «істинної» української мови і зазвичай закидають урядовцям офіційні спроби унормування мови, вважаючи їх безграмотними, нещирими і, врешті-решт, небезпечними для мови. Таким чином, у прозі вісімдесятників українська мова виконує подвійну функцію інакшості; вона витісняє її носіїв на задвірки у руслі радянського і пострадянського status quo, і водночас з точки зору україномовних інтелектуалів вона відділяє їх від суспільства, з яким вони самі не хочуть себе ототожнювати — це психологічно підсилює їхню самооцінку в цьому суспільстві. В обох випадках почуття інакшості стає чинником ідентичності українського інтелектуала в цих прозових творах.

7. Спільнота інших

Під словом МИ просимо не розуміти якусь творчу спілку, чи просто групу людей. МИ — то навіть не духовна спільнота, то просто займенник, одне з багатьох слів.

Юрій Іздрик, Маніфест журналу «Четвер»

Чужорідний характер постмодернізму для української культури, що її зауважив Сергій Грабовський, озвучували й інші критики сучасної української літератури. Заслуга таких думок стає ясніше, якщо врахувати дезорієнтацію, якою вирізняється хаотичний рух у цій літературі. Ростислав Семків в есе про прозу Юрія Іздрика, названому «Іронія непокірної структури», і собі поділяє заклопотаність Грабовського. У ньому Семків перераховує постмодерністські «трюки», що їх містить проза Іздрика, і намагається визначити, від чого саме в цій прозі читач, найпевніш, дістає найбільшу втіху. Розділивши зміст роману на те, що йому здається постмодерністським, і те, що, на його думку, відрізняє традиційну прозу, критик робить цікаве спостереження — можна сказати, що читачі Іздрика захоплюються постмодерністськими викрутами, бо ж, як і сам постмодерніст, вони мають почуття гумору, модні і «круті», але ці читачі досі вимагають таких елементів, як сюжет і розвиток персонажа. Семків вважає, що читач української літератури з інтелектуального погляду ще не повністю готовий до сприйняття й оцінки постмодернізму і стверджує з сарказмом:

Мовляв, ми знаємо, що ви стомилися від добротних традиційних романів, яких в Україні завжди було повно (?), ви вважатимете новий такий роман банальністю (?), але ми пропонуємо вам ось — нову, свіженьку постмодерну форму — читайте і тільки пікніть хтось, що вам вона не до вподоби! Вона мусить подобатися! Бо це прикольно, це класно, це стильно…

Ні, не мусить! І не подобається. Напевне наша аудиторія ще страх яка незріла[175].

Семків закінчує есе, заявляючи, що Іздрик — письменник, який зациклився писати в стилі, у якого нема реальної аудиторії, і що свій неабиякий талант автору краще покласти на прозу в більш традиційному вигляді. Що Семківу не щастить розглянути як слід у своїй статті — це те, що постмодернізм може бути потужним засобом, з допомогою якого постколоніальна культура бореться проти марґінальної позиції в умовах наступу культури колонізатора. Проте, твердження критика, що така марґінальна культура, можливо, не надається для постмодерністської реконструкції, відкриває цікаву думку, що пронизує прозу вісімдесятників. Ці письменники, які належать до марґінальної культури, позбавленої міцної основи, на якій можна було б розпочати деконструкцію, часто шукають стабільності, яка, здавалося б, суперечить самим ідеям постмодернізму. Завдання для них — відчути сенс структури і використати її підтримку і водночас не сповзти у ті ж таки тоталітарні тенденції системи, на яку вони наскакували і яку руйнували упродовж більшої частини 90-х років. Кілька вісімдесятників відгукнулися на цю дилему, намагаючись створити спільноту, яка забезпечувала б для цього потрібний баланс, дозволяючи моральному й метафізичному — притаманному мові, якою вони творять — існувати у не-абсолютистській формі. Розрізняючи у своєму есе тотальність і тоталітаризм, Йост Германд пише, що «ідеологія — не автоматично тоталітарна тому, що вона сприяє тотальності, бо тільки ті погляди тоталітарні, які підносять окремий дискурс до статусу ексклюзивної обґрунтованості»[176]. Проза вісімдесятників, по суті, відбиває спробу пострадянського українського інтелектуала створити «відкрите суспільство», що дотримувалося б постструктуралістської відмови від тоталітаризму (несвободи), але допускало б включення тотальності (уявлення про метафізичне).

He-тоталітарна спільнота: теоретичні міркування

Письменники-вісімдесятники натрапили на три головні теоретичні проблеми в останнє десятиліття XX ст.: як підтримувати структуру і одночасно дозволяти різноманітність, як пом’якшити невід’ємний зв’язок з мораллю і не впадати в абсолютизм і як будувати спільноти, не виключаючи інших. Ліотар, праці якого (поряд з дослідженнями інших постмодерністських теоретиків) справили неабиякий вплив на вісімдесятників у часи ейфорійного руху, попереджав про страх перед обмеженням вільної самості і спростував можливість досягнення стабільності. Постструктуралізм захищав різницю і сумнівався в нормалізації структури, попереджаючи про її небезпеку. Знову ж таки, ці моделі вельми корисні в процесі опису пострадянської української культури в часи ейфорійного руху і спроби письменників-вісімдесятників вирішити свою постколоніальну позицію. Проте, з дезорієнтації хаотичного руху виникла необхідність у стабільності та структурі — структурі не як певній